• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Візажистка з Черкас

    «Ми не встигли знайти житло, тому ніч провели на заправці». Історія візажистки з Черкас, яка евакуювалася до Німеччини

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    28 Лютого 2023

    21-річна Вікторія Маломуж родом з Черкас. Чотири роки дівчина працювала візажистом і пройшла кар’єрний шлях від «домашнього» салону краси до власного професійного кабінету, який був надзвичайно популярним серед місцевих. Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія разом зі своєю мамою та сестрою вирішила виїхати за кордон. Там вона тимчасово змінила сферу діяльності і працювала офіціантом. Щоправда, лише два місяці. Про те, як вона зустріла 8 березня на заправці, досвід виїзду за кордон та як сприймають жителі Німеччини українців дівчина розповіла спеціально для проєкту «Монологи війни».

    У довоєнний період я знайшла себе у б’юті сфері і активно працювала у цьому напрямку. Сформувала чималу базу клієнтів, з якими займалась улюбленою справою — створенням яскравих макіяжів, корекцією брів та ламінуванням вій. У такому руслі я пропрацювала чотири роки. Свій шлях я почала вдома і приймала клієнтів там. Згодом півроку пропрацювала в салоні, винаймала офіс в коворкінгу. Закінчилося це власним кабінетом, про який знали всі черкасці. Фішкою були неонові вивіски, які слугували фоном та прикрашали профілі у соціальних мережах багатьох красунь. 

    Паралельно я здобувала освіту перекладача у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Так два роки я намагалася поєднувати хобі і навчання, але клієнтів ставало більше, а натхнення на навчання все менше, тому обрала для себе заочну форму навчання.

    24 лютого….все як в тумані 

    Того дня у мене був запланований крутий фотопроєкт, куди мене запросили у ролі візажиста. Ми б співпрацювали спільно ще з кількома майстрами своєї справи: з фотографом, стилістом по волоссю та, відповідно, моделлю. Я прокинулася за будильником, щоб почати збиратись на зйомку, але я побачила свого хлопця, який з 5 ранку читав новини. Від нього ж я і дізналася про повномасштабне вторгнення росії в Україну. Як і всі, ми все відмінили і поїхали купити продуктів та заправити машину, щоб поїхати в село (де я і провела тиждень), бо там було б спокійніше. З емоцій був лише страх та суцільне нерозуміння, що робити.

    Повернувшись до міста, три дні ми під час сирени спускались у підвал. Одного ранку мені зателефонувала мама у сльозах і сказала, що більше не витримує і буде виїздити за кордон із моєю молодшою сестрою. Словом, мама хотіла «попрощатись» (малось на увазі, що, ймовірно, ми більше не побачимось). До цього дзвінка мама протягом трьох днів вмовляла мене поїхати з нею, але я не хотіла. Я зрозуміла, що вони не впораються, тим паче на той час на вокзалах творився повний хаос. 

    Я запостила історію: «можливо хтось їхатиме зараз за кордон (будь-куди)» і пішла збирати речі. Через 10 хвилин мені подзвонила знайома і сказала, що виїжджає зараз і я може нас взяти з собою. Через 5 хвилин я вже чекала її біля будинку з рюкзаком, в якому були абсолютно випадкові речі, бо я просто все закидала.

    Вікторія

    Зображення 1 з 4

    Особисте фото з довоєнного архіву Вікторії

    Ми одразу планували їхати в Польщу, бо там було кілька знайомих — це все, на що ми орієнтувались. Дорогою, яка, до речі, тривала чотири дні, ми вагались між Німеччиною і Польщею. Кожного дня змінювали рішення. Щоночі зупинялись в готелях, бо всім був потрібен відпочинок. Але одну ніч ми не встигли знайти житло, тому 8 березня ми зустріли на якійсь заправці. 

    У Словаччині ми пересіли з машини на поїзд, нам допоміг один чоловік знайти потяг в напрямку Німеччини і поміняв нам гроші в обміннику. Він був дуже щасливий, що зміг допомогти, постійно казав, що дуже хоче допомагати українцям. Гроші за допомогу він не взяв, тому в знак подяки я подарувала йому купюру номіналом 100 гривень і написала «від друзів з України», пізніше він прислав фото цієї купюри у рамці, яка стоїть у нього вдома. 

    Дорога була важкою, мама на стресі, не знаючи мови, тому за все відповідала я. Шукала квитки, тоді все було безкоштовно. Одну ніч провели на вокзалі, мама з сестрою заснули від втомленості, а я наглядала за ними та речами. Діставшись до Гамбургу, де, як виявилось, у нас є далекі родичі, які змогли нас приютити, ми нарешті видихнули і відіспались. 

    Подарунок працівника

    Зображення 1 з 3

    8 березня, після ночівлі в машині на заправці

    Оговтавшись ми почали реєструватись і розбиратись у всьому. Повсюди було дуже багато волонтерів, а поруч перелякані українці. На пунктах реєстрації люди чергувати і стояли всю ніч, деякі стояли і чотири… Було дуже холодно, з нами була моя маленька сестра, тому ми не могли дозволити собі чергувати вночі. Ми почекали тиждень і прийшли знову, де були вже нові правила, вигадані «розумними» українськими чоловіками, які змушували жінок з дітьми ставати в одну чергу, а інших членів сім’ї в іншу. Зважаючи на те, що мені 21 рік, мені дали номер 449, а мама була 10-ою. Кожного дня приймали по 100 людей і було логічно, що мені доведеться стояти 4-5 ночей. Мама, дійшовши до волонтерів в своїй черзі, розповіла їм про це, а ті підняли великий шум і наголосили, що ніхто не має права розділяти сім’ї, тому мене впустили з нею.

    Посидівши тиждень без діла, постійно гортаючи новини, я зрозуміла, що треба шукати роботу. Я знайшла вакансію офіціантки в кафе, де я пропрацювала два місяці, дуже миле кафе. Відвідувачі дуже підтримували, коли дізнавались, що я з України, одна дівчинка намалювала мені навіть малюнок, як знак підтримки. Але емоційний стан був дуже не стабільний, сльози могли литися мимоволі і часто мене відпускали додому. Я зрозуміла, що більше не хочу тут працювати, тим паче почалось навчання (курси німецької мови) і поєднувати було нереально.

    Читайте також: «Ми врятували усіх поранених. Це те, чим я пишаюся», — парамедик про службу на передовій

    Зараз я закінчила курси і чекаю результати тесту. Планувала повертатись додому, але ситуація не покращується і в усіх новинах пишуть, що краще залишитись, бо в Україні проблеми з електрикою і водопостачанням.

    Тому зараз я активно займаюсь спортом, це відволікає, розвиваю сторінку в Інстаграм, читаю новини, доначу на збори для ЗСУ, допомагаю мамі з вивченням німецької і сестрі, адже вона навчається в німецькій і паралельно в українській школі.

    Прапор України

    Прапори України повсюди

    Найстрашніше в цій війні — це нерозуміння, що буде завтра і чи буде воно взагалі. І звісно емоційно важко брати на себе відповідальність за маму і сестру, бо перший місяць вони навіть з дому самі не могли вийти. Також це стосунки на відстані.

    Дуже хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилась і Україна увійшла у список найперспективніших країн, бо вона дійсно дуже розвинена у багатьох напрямках. Як і більшість я не маю ніяких планів на далеке майбутнє, але Перемога точно буде і ми її відсвяткуємо.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!