Марина Ковальова з Луганська, у 2014 році вперше тікала від війни. Вважає, що той досвід краще підготував її до повномасштабного вторгнення. 24-го лютого вже о 6 ранку Марина з дітьми виїхала до Хмельницького. Там теж довелося ховатися у підвалі від тривог, через це у дітей почалися панічні атаки. Щоб зберегти їм здоров’я, Марина виїхала до Італії, провівши за кермом кілька діб. Про Луганськ 2014 року, першу вимушену евакуацію, життя у Києві, виїзд за кордон та пережитий синдром вцілілого, Марина розповіла «Монологам війни».

Моя сім’я з Луганська. До війни ми працювали: у мене приватний бізнес —  я косметолог-естетист, чоловік — правоохоронець. У нас троє діток. До 2014 року ми жили у Луганську. Старша дитина ходила до першого класу, а меншим близнючкам було 3 роки. Тоді ми вперше вимушено переїхали — спочатку до Харкова, адже чоловік пішов служити в АТО, і той рік, доки він був у зоні бойових дій, ми знаходилися у Харкові. Згодом переїхали до Києва і ось війна вже друге зустріла нас тут. 

У 2014 році у Луганську розпочався Майдан, неначе за аналогом Києва. Але я добре пам’ятаю російську говірку людей, які брали в ньому участь. Це було проросійське лоббі, ймовірніше за все, завезене в місто. Тож біля центральних будівель відбувалися такі собі мітинги, які могли здатися схожими на Майдан. Але це нагадувало зовсім інше, бо контингент, який приймав участь у цих заходах, зовсім не нагадував людей, які борються за свободу. Відверто кажучи, це був «збрід», бо туди ходили, в основному, поїсти і повикрикувати. Тому я так думаю, що його учасники ходили туди за їжу та гроші. Біда в тому, що на цій території у той час було багато зрадників і проросійських агентів, які це все «заварили» на місці через анексію Криму. На той час Збройні сили України мали йти звільняти Крим від окупації. Таким майданом в Луганську і Донецьку, просто відволікали їхню увагу. Не можна сказати, що цей конфлікт впав на якесь благодатне підґрунтя, адже лише відсотків 10 кричали про те, щоб прийшла росія. Рятувати було нікого, бо спокійно всі спілкувалися російською мовою і жили як хотіли. Я взагалі у Луганську навчалася в українському ліцеї, це було досить унікальне явище як для російськомовного міста. Тому це все був штучно створений конфлікт.

До кінця травня це все йшло ніби у повільному режимі, але ніхто з свідомих людей не зважав на ті мітинги і не намагався якось їм протидіяти. Наші місцеві сили, звісно, знаходилися у посиленому режимі і чекали на команди керівництва.

Після першої декади травня почалися дещо інші процеси. Почала заходити техніка, літати літаки… 

Як мама, я розуміла, що відбувається щось таке, що я не в змозі контролювати. І тоді відчуття були такі, як у багатьох зараз, у лютому місяці: ми ж живемо у 21 столітті, як взагалі таке можливо? Але, моя жіноча інтуїція і підвищена відповідальність за дітей змусили нас з чоловіком думати про наші пріоритети. Про те, що дітям не місце там, де вже почали дуже гучно літати літаки, так що мені доводилося закривати вікна. 20-го травня ми з моїм татом прийняли рішення вивезти дітей. Чоловік залишився, бо як держслужбовець він очікував на команду керівництва. Десь через два тижні він також виїхав з Луганська до частини Луганської області, де формувалися сили АТО. Перед нами тоді взагалі не стояло питання про покинуте житло та роботу, пріоритетом була безпека дітей. Ми навіть не розглядали варіантів про те, щоб залишитися, чи, тим паче, якось «перевзуватися» під нову «владу». Для нас це були принципові позиції і поняття. 

«Досвід 2014 року дуже допоміг мені зрозуміти, що війна може повторитися»

Ми з дітьми переїхали до Харкова, чоловік залишився у зоні бойових дій. Як і зараз, він міг би відмовитися від участі у бойових діях, як багатодітний батько, але він ніколи б так не зробив. Це також питання честі і я його в цьому повністю підтримую. Ще 8 років тому я вигадала спосіб, як не занурюватися у негативні думки. Для мене цим способом була повна зайнятість. Маленьким діткам було 3 роки. Старший мав йти в другий клас. Я зробила так, щоб у дітей був максимально зайнятий графік. Дівчатка почали професійно займатися балетом, син почав ходити в Харкові до «Металіста» на футбол, у нас з’явилася музична школа. Розписаною була кожна година: я працювала в місцевому косметологічному кабінеті, доки діти були в садочку і школі, а після обіду вже займалася їхнім розвитком. Єдине, що нас бентежило — це те, що ми не бачилися з чоловіком, переживали за його здоров’я і безпеку. 

Ну і, звичайно ж, ми мріяли про те, що от-от і повернемося додому. Але через те, що зараз ми там вороги, так і не змогли повернутися. Після цього я розумію, що до якоїсь сталості життя потрібно відноситися дуже умовно, бо в одну мить це може змінитися кардинально. Я вважаю, що той досвід дав нам дуже багато. Ми зрозуміли, що найважливіше те, що ти, твої діти, друзі і близькі — живі і здорові та перебувають у безпеці. Такі випробування в житті змушують тебе переоцінити свої життєві цінності і дуже сильно спонукають до розвитку. Бо за кожною такою важкою життєвою ситуацією стоїть твій процес зростання. Тобто, до таких ситуацій треба ставитися як до якоїсь сходинки чи кроку в житті, перед чимось більшим.

У Київ ми переїхали, бо хотілося якогось розвитку для дітей, а також більш проукраїнського оточення. Хоча Харків дуже-дуже нам допомагав — і місцева влада, і прості люди. Той рік, що ми там пробули, до нас ставилися дуже добре. Але не дуже розуміли, що відбувається з нами і що ми взагалі відчуваємо. Я тепер розумію це так, що доки тебе це не торкнулося, ти ніби і проявляєш доброту, допомагаєш людині, але до кінця не розумієш, що їй довелося пережити. Мені часто ставили питання: «Ой, а як ти відпустила чоловіка в АТО? А як ви кинули свій дім?» На той момент для мене це були безглузді питання, адже ми рятували своє життя та життя дітей. Про якісь матеріальні речі ми взагалі не думали. Потім через рік чоловік прийшов із зони АТО, його перевели, була нагода обрати інше місто, тож ми обрали Київ. Тут наш графік зберігся. Багато моїх знайомих дивуються такому нашому режиму і питають у мене: «Як ви взагалі так живете, коли у вас кожна хвилина розписана?» Та це, мабуть, такий спосіб порятунку від депресивних станів і негативних думок.

Досвід 2014 року дуже допоміг мені зрозуміти, що війна може повторитися. Коли у лютому всі навколо казали: «Ну як? Це не можливо! Такого не може бути». У мене було чітке розуміння, що це може статися. Тому, ми були готові абсолютно до всього. І це дуже нас врятувало. Бо вже 23-го лютого я зібрала валізки. Я розуміла, що війна може початися, але була дуже спокійна. Бо у нас був чіткий план дій. Коли напередодні у людей була паніка (дехто навіть вже виїжджав), я перебувала у спокої. Я була у залі і бачила, як люди казали: «Ну, зараз дотренуємося і підемо збиратися». Тож, коли я повернулася 23-го лютого додому ввечері, то зрозуміла, що якраз настав час підготуватися. Це були лише якісь внутрішні відчуття, я не опиралася на якусь інформацію та новини. Просто зрозуміла, що настав час бути напоготові. Я також поговорила з дітьми, сказала, щоб вони зібрали по валізці речей. Казала, що це на 2 тижні, але, вже маючи досвід таких зборів, розуміла, що це буде надовше. Цього разу я розуміла, що якщо щось почнеться, то це буде набагато жорстокіше мастабніше. Я розуміла, що якщо нам доведеться їхати, то це — надовго. 

«Перший день я знаходилася за кермом 18 годин»

Ми зібрали документи, усі необхідні речі і вже о 5 ранку почалися дзвінки звідусіль. І мені, і чоловіку. Спочатку набрали родичі з Луганська і сказали, що заходить дуже багато техніки, йдуть бомбардування десь по колу міста. При цьому, пішли дзвінки з Одеси, Вишгорода, зі Сходу України, з Заходу… Ми розуміли, що все відбувається дуже масовано. Одразу ж спустилися в паркінг, сіли в авто і виїхали на Західну Україну. Це нам дуже допомогло, бо після нас вже почало виїжджати дуже багато людей і почалися величезні затори. Ми з дітками проскочили достатньо швидко, чоловік, звісно, залишився, бо він знаходився на службі. У зв’язку з роботою чоловіка, за ці 8 років ми мали змогу трошки пожити у Хмельницькому. Тож мали там певні зв’язки і друзів. Вирішили спочатку їхати туди. Під час нашої дороги, я розуміла, що аеродроми у великих містах нашого слідування були підірвані, але я не панікувала, бо розуміла, що маю ціль — вивезти дітей. Я розуміла, що ці ракетні удари відбуваються по всій країні. Тож у Хмельницький ми приїхали для того, щоб відпочити і прийняти рішення — що робити далі?

Ми пробули у Хмельницькому десь тиждень. Там також були сирени, також у людей напружений стан, під час тривог діти ховалися у підвалі. Від цього, у малих почалися панічні атаки. Також зіграв свою роль той факт, що у червні місяці дівчатка мали представляти Україну на чемпіонаті світу з балету. Тож їм потрібно було тренуватися. А я розуміла, що в таких умовах про жодні тренування не може бути і мови. І ми прийняли рішення виїхати у Європу, а конкретно — в Італію, через те, що тут вже досить довго знаходиться моя мама. Виїхали ми на початку березня.

Як і більшість жінок України, до цього я ніколи не виїжджала на такі великі відстані самостійно, та ще й з дітьми. Для мене це був черговий досвід. Ми виїхали о 6 ранку і перший день я знаходилася за кермом 18 годин. Але у мене був такий стан, мабуть, пов’язаний з адреналіном, що я взагалі не спала чотири доби. Я не могла заснути, бо у мене був підвищений рівень відповідальності і треба було завершити цю місію — довезти дітей у безпечне місце. Ми виїхали з Хмельницького, потім стояли на кордоні десь 5-6 годин, а вже десь опівночі були у Будапешті. І коли була можливість перепочити до ранку, я все одно не могла заснути. Зранку ми знову вирушили в дорогу і вже ввечері були в Італії, у передмісті Венеції. Тут вже були у безпеці, але перші ночі я ще не могла заснути. 

«Це найболючіший досвід у моєму житті, який продовжується і досі»

В Італії я зіткнулася із синдромом вцілілої людини. Це просто розривало мене зсередини, адже я розуміла, що в Україні гинуть люди, в тому числі і діти. У тебе ніби і все добре, але це настільки робить тобі боляче, що ти не можеш з цим впоратися. Перший місяць, перебуваючи в абсолютній красі і тиші, я відчувала себе овочем і взагалі не могла піднятися з ліжка, подивитися в дзеркало і щось продуктивне робити. Мені здавалося, ніби я помираю щодня, разом з кожним загиблим в Україні. Це було дуже боляче і дуже важко. За останні 9 років, це був мій, мабуть, найважчий стан. Такого не було у 2014 році. Для себе я зрозуміла, що це через те, що тоді не було таких масштабів і таких звірств. Вони були, просто, можливо, не настільки задокументовані і показані всьому світу. А тут ми переживали кожну хвилину всі разом, як власний досвід. Це найболючіший досвід у моєму житті, який продовжується і досі. Потім я взяла себе в руки і почала допомагати людям. Допомагала людям вибратися, для тих, хто потребував ліки в Україні, я тут їх шукала і відправляла через наших українських перевізників. Тобто я включилася у продуктивне русло, бо розуміла, що в іншому випадку, я не впораюся з цим. 

Я вважаю, що в Італії для нас все дуже добре склалося. Через тиждень ми перебралися до міста Генуї, через те, що нас тут чекала балетна академія. До чемпіонату світу залишалося менше двох місяців, тож дівчаткам потрібно було тренуватися. В тому місті, де ми жили у мами, були просто школи танців, а от класичного балету не було. На той час дівчата вже займалися 8 років, тож їм потрібне було досить професійне навантаження. Ще коли ми були у мами, я знайшла тренерку, яка також українка. Вона подивилася, як дівчата танцюють і просто заплакала. Сказала, що я дуже правильно зробила, що вивезла дітей з тих підвалів, бо танці допомагають їм жити. Тому коли ми переїхали до Генуї, дівчат одразу вязли до балетної академії, вони почали готуватися. Нам дали сім’ю, яка прийняла нас, наразі ми тут і перебуваємо. Ще чекаємо на офіційні документи, бо це довгий процес, але базові потреби у нас тут закриті. Через те, що ти вимушений переселенець, через те, що ти тут не за власним бажанням, через те, що тебе вирвали з корінням і не пересадили, абсолютно немає бажання залишатися тут. Хочеться дуже додому. Тут мирний стан, розмірене життя, люди нікуди не поспішають, радіють життю, але тебе це взагалі ніяк не торкає. Це все іде фоном і тобі на це абсолютно все одно. 

Я жартувала про те, що у нас було кілька мрій, які втілилися в життя досить кривим способом. Ми дуже багато думали про те, щоб дати дітям змогу повчитися в Європі, сину пограти в італійському футбольному клубі, дівчатам потренуватися в європейських академіях, вивчити мови, подорожувати тією ж Італією. Уявіть собі, як зараз, всі ці мрії справдилися таким шалено мерзенним способом. Через це, ти не отримуєш задоволення. Тобто, воно збулося, але ці здійснені мрії не роблять тебе щасливим. Навпаки, вони нам показали, наскільки у нас все було добре, наскільки у нас вдома все було вище на багато рівнів. Для мене це парадокс. Якщо торкнутися багатьох сфер: навчання, освіти, дитячих занять, сфери послуг, банківських, соціальних сфер, якихось пересічних послуг і так далі, то здається що тут це так, як було у нас років 10-15 тому. Мабуть ми потребували цього досвіду, для того, щоб почати цінувати своє. 

«Діти бачать своє майбутнє лише в Україні і я дуже пишаюся цим»

Я дуже рада, що у моїх дітей питання №1 зараз — це: «Коли вже додому? Коли ми зможемо туди повернутися? Ми хочемо жити і навчатися тільки там!» Перед ними зараз відкрилися великі можливості, але вони не хочуть ними коритуватися. Не хочуть залишатися тут і будувати якісь плани на майбутнє, пов’язані з закордоном. Вони бачать себе лише в Україні і я дуже пишаюся цим. Я завжди казала, що ми можемо побудувати в Україні власну Європу. Вірю в те, що зараз більшість наших людей повернуться додому з шаленим бажанням щось зробити в Україні. Ми і в Італії виходимо на мітинги в підтримку України, діти на чемпіонаті світу виступали з нашими прапорами, їм дали можливість почати церемонію відкриття.

Читайте також: П’ять місяців пекла: історія дівчини, яка виїхала з окупованого Ізюма та намагається врятувати свого хлопця з полону

Ця війна лише укріпила моє переконання в тому, що ти маєш цінувати те, що є. У психології є така поняття як резильєнтність — це спроможність людини відновлюватися після життєвих потрясінь. Мені здається, що зараз українці дуже підвищили цей рівень, зібравши всю свою історичну пам’ять, відчули в собі цю українськість і доросли до поняття «бути українцем». Я впевнена, що Україну чекає світле майбутнє. Переконана, що ситуації в житті повторюються тоді, коли ми не винесли урок. У 2014 році ми мабуть не засвоїли цей урок, бо продовжили спілкуватися російською мовою, дивитися російський контент, взаємодіяти з росіянами і так далі. Багато людей навіть не усвідомили, що відбувається. Якщо зараз ми не навчимося відстоювати власну мову і культуру, то нашим дітям і онуками знову доведеться захищати Україну. Я радію від того, що зараз російська мова і культура в Україні будуть ознакою низького інтелекту.