• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Ординська Анна

    «Мені було б легше, аби вона згоріла»

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Лідія Білик | Translation: Violeta Shenkariuk

    15 Липня 2022

    Анна Ординська – 30-річна дизайнерка інтер’єру з Гостомеля. З початком повномасштабної війни разом з родиною та домашніми тваринами була змушена тікати з міста й залишати дорогу серцю квартиру. З першого дня війни Гостомель опинився під окупацією російських військ, а в квартиру, яка була особливою для молодого подружжя, завітали окупанти. Яким свій дім побачила Анна після повернення, що винесли окупанти та як змінилося ставлення до росіян читайте далі.

    За кілька років до війни вони з чоловіком придбали нову квартиру у мальовничому Гостомелі, бо, каже Анна, побачивши це містечко, закохалася у нього з першого погляду.  

    Я думала, що у стресових ситуаціях я дуже зібрана, але виявилося, що то були недостатньо стресові ситуації. Тому що коли ми приїхали додому, єдине, що я взяла з собою це тварин, їхній корм і більше нічого.

    Дізнавшись, що почалася повномасштабна війна, вирішили нічого не робити, а почекати, бо вибухів не чули, хоча живемо дуже близько до Гостомельського аеропорту. Зранку ми пішли вигуляти собак, сусіди вже бігали по східцях і зносили свої речі у машини, ми ще подумали, що якісь усі занадто кіпішні. Хотіли піти зняти готівку і заправити машину, але черги були такі, що нам не вдалося це зробити. 

    Анна Ординська

    На світлині Анна Ординська

    Повернувшись додому, сіли пити каву з сусідами з першого поверху. Ми жили на третьому, а їхнє подружжя, теж молода пара – під нами, й наші чоловіки орендували один гараж на двох. Там у них були спальники, намети, ну, хлопці були готові до будь-яких вилазок в ліс. Попивши кави ми усі вирішили піти в гараж по газові пальники. І якщо наш будинок знаходився метрів за 800 (якщо через ліс) від аеропорту, то гараж – ще ближче.

    Коли ми туди йшли полетіли перші вертольоти. Але це було не так страшно, як те, що одразу почали стріляти. І ти не бачиш, де стріляють, тільки чуєш, що у тебе над головою. Ми заховалися в яму, що у гаражі. 

    У чоловіка є аудіозапис на телефоні, він записав всі ці вистріли на диктофон. Я досі не можу це слухати. Я кілька місяців взагалі не могла про це говорити, а потім якось відійшла, ще поговорила з психологом і зараз трішки легше, але все одно, бувають моменти, коли важко згадувати. Єдине про що я у той момент думала, поки сиділа в тій ямі, то це про те, що у мене собаки з котом одні вдома, і як їх звідти забрати. 

    Поки ми сиділи і думали, що робити чоловік сказав, що чує автоматні черги. Це вже зараз я розумію, що по звуку можна розібрати, що то таке, а тоді для мене воно все просто бахкало і я не розуміла, що він там чує. Напевне, той десант, що летів над нами, вже спустився, і це ми чули перші перестрілки. Чоловік затефонував батькам, які теж жили в Гостомелі, але з іншої сторони аеропорту, і сказав, що ми будемо намагатися дійти додому і виїжджати. Пройшовши третину шляху довелося повертатися, бо знову почали сильно стріляти. Чоловік попросив батька забрати нас на машині, а я сиджу і думаю: «Боже, як він зараз буде їхати, якщо там стріляють». Через те, що ми не бачили, що відбувається, а тільки чули, мені здавалося, що зараз вийдемо з гаража, а там вже немає міста. 

    Виїзд з Гостомеля

    Я думала, що у стресових ситуаціях я дуже зібрана, але виявилося, що то були недостатньо стресові ситуації. Тому що коли ми приїхали додому, єдине, що я взяла з собою, це тварин, їхній корм і більше нічого. Вже за 30-ть годин потому, приїхавши на захід країни, я згадала, що треба було б взяти з собою якусь техніку. Слава Богу, що у мене чоловік був трохи при пам’яті і взяв ноутбуки та мій робочий планшет, бо якщо б ми це втратили, було б дуже погано. 

    От в чому я була одягнена, коли ми йшли в гараж, так я і поїхала. Нічого не взяла, навіть не додумалася взяти якусь білизну чи запасний одяг. Здавалося, що це лише на кілька годин, або навіть на кілька днів, що зараз з цим розберуться і все буде добре. 

    Спершу ми поїхали до моїх батьків, вони жили на Чайці (один із приміських районів Києва – ред), а там люди ще такі спокійні були, і я в істериці переконала батьків у тому, що потрібно виїжджати. Їхати нам не було до кого. Мамині батьки живуть в районі, що близько до Придністров’я, а туди виїжджати точно не хотілося. 

    Тож ухвалили рішення їхати до татового знайомого у Чернівецьку область. Дорога зайняла дві ночі одну з яких я не пам’ятаю, це випало з моєї пам’яті повністю. Їхали трьома машинами: ми з чоловіком, наші батьки, мамині сусіди, наші та мамині собаки, ось така велика компанія.

    Прихисток у селі

    Люди які нас не знають, виявилися людьми з великої літери. Татовий знайомий знайшов людей, які нас не знали, але дозволили жити в їхньому старому будинку. Там не було взагалі нічого, ніяких комунікацій, але відразу, як ми заселилися, нам підключили газ та воду, привезли бойлер, а ми вже купили пральну машинку.

    Батько чоловіка за цей час навіть встиг трішки зробити ремонт, бо в домі не було ванни. Тож тепер там гарна ванна.

    Для мене це було так дивно, бо незнайомі люди поселили нас і сказали, що можете брати все, що хочете і якщо вам щось потрібно − дзвоніть, і ми допоможемо. Односельчани приносили багато їжі, свою картоплю, а я міська людина й живучи у місті, ти не знаєш своїх сусідів, і це норма, а тут незнайомі люди виявилися людьми з великої літери. 

    Перебуваючи в Чернівецькій області, чоловіки відразу стали на облік в воєнкоматі. Мого батька, який родом з Росії та ще й з прізвищем Калашніков (жартує), дуже обурила ситуація, що в незалежній державі тебе виганяють з будинку і приходять з війною. Тому він вирішив піти в армію. Моя мама ледве серцевий напад не отримала. 

    У батька проблеми зі здоров’ям, у нього була складна операція і зараз потрібно пройти повторне обстеження, а він нам каже, що хоче йти в ЗСУ, і нічого чути не бажає. Ну, спершу йому відмовили, а потім таки взяли. Спитали яка в нього мотивація, чи він патріот і тому хоче вступити в ЗСУ, а він відповів: «ні, я просто такий злий на них». Батько координує хлопців, які привозять паливо, ремонтують машини, знаходиться під Житомиром. Та, на жаль, йому стало гірше і потрібно терміново пройти обстеження, тому в нас зараз челендж забрати його звідти для перевірки здоров’я. 

    Через два тижні потому, ми вперше поїхали у Чернівці й була ситуація, яка вивела мене з рівноваги: я знаходжуся у центрі міста, там продовжується життя, діти йдуть зі школи, люди несуть пакунки, хтось п’є каву, хтось гуляє, а я просто сиджу в єдиних штанах, які в мене є, дивлюся на це все і не вірю, що таке відбувається в Україні. 

    Повернення додому

    Найперша емоція, яку я відчула, це те, що мені ніби було б легше, якщо б вона згоріла. Це дуже страшне відчуття, але воно було.

    Якщо чесно, я до останнього вірила, що у мене дуже гарний замок. Я не знаю, на що я сподівалася, але мені здавалося, що замок може врятувати ситуацію. Хоча я бачила фото, коли замок рятував ситуацію, але тоді не рятували ситуацію стіни. Вони виймали двері просто зі стінами.

    Коли одного дня у спільний чат жителів будинку надіслали відео з нашого під’їзду, я побачила двері своєї квартири, вони були відкриті. Поковиряли нам двері, знала б − не зачиняла б (ред. сміється)

    Мабуть тому, що наші будинки близько від аеропорту, то у всіх цих будинках вони ховалися й жили. У батьків чоловіка така ж ситуація. Ні в одному домі немає такої квартири, щоб її не відкрили. 

    Коли я повернулася додому, я вже пережила цю ситуацію, найсильніші емоції були, коли я побачила на відео, що двері відкриті. Я плакала, мама говорила, що головне, що квартира вціліла і добре. 

    Але ти ці речі наживав, і для мене, як для дизайнера, наша квартира була моєю першою серйозною роботою, я робила все з душею, і навіть почала знімати тік-токи про неї. 

    Я відчувала емоційний вінігрет: злість, розпач, огида й образа. Але найперша емоція яку я відчула, це те, що мені ніби було б легше, якщо б вона згоріла, але вони не побували б усередині. Це дуже страшне відчуття, але воно було. 

    Бо вони такі звірі, хоча це не те слово, але вони не достойні заходити до нормальних будинків і не хотілося, щоб навіть бачили і знали, що люди так можуть жити. Хочеться, щоб вони поверталися у свої загашники. Можу побажати їм лише одного: жити, так, як вони живуть і далі, тому що це гірше ніж пекло.

    Психіка людини так влаштована, що ти забуваєш. Повертаєшся, порядок наведеш і ніби все знову добре. Ми там ще не живемо, я приїжджаю туди, як у гості. Не знаю, чи повернеться це відчуття дому.

    Росіяни покрали жувачки “Love is…”, чайник, секс-іграшку та золоті сережки

    Склалося враження, що вони до нас прийшли вже після того, як нагребли в інших людей, або ж дуже поспішали. Можливо і те, й інше. Бо в сусідів зверху окупанти жили, а в нашій квартирі – ні. Тому вони пройшлися так, поверхньо. 

    Забрали мої єдині сережки з жовтого золота, бо біле вони не гребуть, бо «шо це таке?», навушники, камеру чоловіка, стабілізатор до камери, порилися у секс-іграшках, я тепер не знаю, куди їх утилізувати після цього (ред. сміється), і щось із цього навіть вкрали. Залишили після себе срач. Прикраси валялися по всій квартирі, не взяли ні срібло, ні «пандору», ні біле золото – не зрозуміли, що це. 

    Я не розумію, що це було за доміно у них, що вони ганяли між квартирами і кидали речі з однієї квартири в іншу. Бо деякі речі, які ми були впевнені, що їх вкрали, пізніше знаходили наші сусіди у себе вдома. 

    Ще не всі сусіди повернулися, може ми більше своїх речей знайдемо. Вдома ми знайшли кросівки сусіда. 

    Також зникло багато мого взуття, одяг. Я не можу згадати, що конкретно, бо в мене на стресі якийсь «жосткий» склероз почався. В одній квартирі знайшлися мої шльопки. Поки що не знайшла свої крокси, а чоловікові крокси знайшлися у чужій квартирі. Забрали робочі телефони чоловіка.

    А вчора чоловік був удома, дзвонить мені і питає, а де наш чайник? І я кажу: «та нє, серйозно»? Я навіть знімала відео в тік-ток, про чайник, який вкрали росіяни. Це було дуже смішно.

    Ще при вході стояла баночка з жувачками для гостей, то баночку залишили, а жувачки вигребли, мабуть, жувачок «Love is…» вони ніколи не бачили. І бумажки валялися з-під них навіть у сусідів. 

    Читайте також: Алла Копиловська: «Я ніколи не здогадувалася, що можу так ненавидіти»

    У свекрухи вкрали мою шубу, я їй подарувала свою шубу, а вона її нікуди не носила, їй було шкода їхати в ній в маршрутці на роботу. Я ще в універі вчилася коли її купила, а потім почалася ця тема, що хутро це не модно, і подарувала її свекрусі, бо вона їй подобалась

    Це звичайна шуба з кози, бурка чорна. Ну, короче, це дуже гарний наряд, щоб хоронити в ній свого орка в труні. 

    У мене навіть труси залишилися, бо у дружини сусіда чоловікових батьків всі труси покрали. Я не знаю, ну як можна своїй дружині везти «беушні» труси, ну «йо-майо». 

    Нашим сусідам розтрощили техніку, телевізори. У нас телевізор цілий, і я вже почала думати, може нам воду потравили чи труби попробивали, я не знаю. Ну якусь же «гадость» вони мали зробити. 

    Гараж після потрапляння ракети

    Гараж чоловіка Анни, в який влучила ракета

    У одному з гаражів, який орендував мій чоловік ми знайшли штани танкіста. До речі гараж, в якому ми ховалися, єдиний у всьому кооперативі куди потрапила ракета. А інші гаражі вони таранили танками, проламували стіни, шукали генератори й паливо. З іншого гаража в чоловіка зник самокат, але це вже наші мародери крали, бо люди бачили, як вони з тачками ходили. 

    Про росіян…

    У мене ніколи не було негативного ставлення до росіян, бо так склалося, що я сама на 75% росіянка. Мій тато з росії, мама на половину росіянка і дідусь, мамин батько, росіянин. Наші родичі з росії нічого не спитали в нас. А коли декому з них батьки надсилали фото та відео того, що відбувається в Україні, вони у відповідь  надсилали картинки, щось на кшталт «з першим днем весни» та «з 8 березня!». 

    Одна з моїх клієнток, росіянка, як тільки почалася повномасштабна війна, відразу виїхала з рф, писала мені і питала чим допомогти, я їй надсилала відповідні реквізити. Вона якась  активістка, і у неї там ніби є своя спільнота, більш-менш, тверезих людей. Тобто, здається, що вони там є, але зараз наскільки складна ситуація, що ти навіть не хочеш намагатися їх розрізняти. Бо, як показало життя, більшість же там не такі. 

    Жити далі й допомагати іншим

    Через кілька тижнів після всіх подій, коли я вже «відійшла», мені дуже хотілося докласти руки до якоїсь помічі. Мені пощастило, що дехто з моїх клієнтів почали розробляти тимчасові будиночки для переселенців, і попросили мене спроектувати їх. Скоро буде готовий перший будиночок, я дуже чекаю на це. 

    «Я до цього навіть не знала, що між нами така прірва, і така різниця»

    Коли я поверталася з Чернівецької області в Гостомель, ми їхали через Бучу. І от ми їдемо Бучею, розруха, розбиті будинки, а комунальники малюють нову дорожну розмітку. І мене так «порвало» від цього. Думала: «Боже, це місто тільки-тільки ожило, ще видно, що там було, люди ще не отямилися від цього всього, а в нас вже малюють розмітку». 

    Це треба було зняти на відео і показати в росії, у нас в Бучі вже дороги нормальні. Хоча ж є ще вірогідність, що вони повернуться, але в людей така жага до життя і бажання відновити все. Я до цього навіть не знала, що між нами така прірва, і така різниця. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Лідія Білик | Translation: Violeta Shenkariuk

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!