Війна внесла свої корективи у життя української співачки Марієтти. Донедавна жінка записувала композиції та знімалася у кліпах, тепер – волонтерка. Вона розвозить гуманітарну допомогу переселенцям, допомагає воїнам ЗСУ та веде боротьбу на інформаційному фронті.

Marietta – українська співачка. Народилася в Черкасах, в чотири роки разом з мамою переїхала до Києва. З дитинства  брала участь у багатьох  міжнародних та всеукраїнських пісенних  конкурсах. В 10 років випустила свій перший альбом. Записувала дуети з Андрієм Кравчуком та Гайтаною. У 2012 та 2013 роках стала фіналісткою у національному відборі на пісенний конкурс «Євробачення». У 2015 році трек «Heartbeat» увійшов в десятку фіналістів міжнародного конкурсу «Unsigned Only» в США. Співачка виграла право промоутування цифрового альбому в 60 країнах світу.

«Для мене війна в Україні розпочалася у 2014 році. Саме тоді у мене було велике переосмислення своєї творчості, коли і в житті, і в піснях я перейшла на українську мову».

Я почала створювати тільки україномовний контент. У мене була така громадянська позиція і я хотіла її показати не тільки у спілкуванні, а ще й у творчості.

Початок війни

Передчуття  повномасштабного вторгнення  з’явилося ще за два тижні до 24 лютого. Навіть не тому, що були нарощування військ поруч з нашим кордоном, а тому, що я живу поруч з містом Васильків і у нас тут почалися дуже активні навчання: вертольоти, різні звуки, які нас з чоловіком почали нервувати. Ми вже зрозуміли, що щось буде не так.

По суті готувалися ще активно за два тижні: складали багаж, потім готували підвал в будинку. Вже 24 лютого, коли я прокинулася о 4 ранку від вибуху, то подумала, що це мені наснилося, але коли через 20 хвилин був наступний вибух, то я вже розбудила чоловіка.

Відразу почали  телефонувати батьками, адже вони живуть на лівому березі столиці.  Мій чоловік сказав, що він зрозумів, що почалася війна, коли о п’ятій  ранку заходиш в телеграм, аби написати батькам, а в тебе усі друзі онлайн. В місті почалися страшні затори.  Батьки  тільки до обіду змогли до нас доїхати, бо усі тікали з Києва. Перший тиждень війни був дуже складний, дуже страшний. У  нас в будинку було більше 20 людей. Усі поз’їжджалися: і друзі, і родичі. Адже ми думали, що у нас буде більш-менш спокійно.  Постійно літали ракети по п’ять-шість разів на день та ще більше за ніч. Таке жахіття тривало місяць-півтора.

Ми нікуди не виїжджали, перші дні звикали до вибухів, до ракет, тощо. Вчилися з ними жити, було дуже страшно. Ховалися по підвалах хто як міг. З нами був наш старенький дідусь, йому 85 років . Він єдиний, хто поводив себе спокійно. Казав, що як був маленький пройшов вже війну і розуміє, що перемога за Україною, по-іншому не може бути. При тому, що мій дідусь єврей. Він розумів що таке Друга світова.  Перший тиждень ми усі ховалися, а хлопці (мій чоловік і його тато)  їздили в Київ – бачили повітряні бої, допомагали чим могли військом, записувалися в тероборону.

Переломний момент

Я, чесно кажучи, перші три-п’ять днів не могла отямитися, дуже хвилювалася та боялася. А потім зрозуміла, що сидіти вдома немає сенсу: коли ти сидиш,  тебе просто паралізує паніка. З першого дня почала дуже активно вести блог про війну, до цього в інстаграмі завжди писала про туризм та особисте життя. Тут змінила напрям. Почала активно виступати на інформаційному фронті, як і усі зірки, які дійсно підтримували Україну.

«З першого дня ми намагалися якось достукатися до звичайних жителів росії. Ми вважали може вони не знають, може не розуміють, може щось можуть зробити, вийти, як ми виходили на Майдан. Якось достукатися до своєї влади».

Але через декілька днів зрозуміли, що росіяни –  невиліковні. Ніхто там нічого не буде робити, нікому це не потрібне і усі й далі будуть сидіти й чекати дива. Тому позиція моя змінилася і я вирішила, що, окрім блогу,  потрібно допомагати.

Спочатку я дізналася, що тато нашого близького друга в бригаді артилерії, яка захищала Київ, Бровари, потім виїхали в Прилуки. Ми дуже намагалися їм допомагати. З цього і розпочалося моє волонтерство.  На початку я допомагала саме військовим. Їм дуже потрібна була різна техніка, планшети для коригування вогню, адже в перших боях щось втрачали, ламали. Це були дуже дорогі  речі, які швидко псувалися. Я була в шоці  наскільки люди навіть перебуваючи в паніці, в цих страшних емоціях змогли зібратися і допомагати хто як може: хтось давав речі , хтось  давав гроші. Навіть люди, які тікали від війни, все одно допомагали і досі допомагають. Скільки часу пройшло, а одні й ті самі люди продовжують допомагати нашим військовим.

Допомога для військових та переселенців

Допомагали спочатку артилерії, потім морським піхотинцям, потім – десантникам. А коли військовим більш-менш допомога була налагоджена країною, коли усі згуртувалися і важливі речі були закуплені, то я вже почала опікуватися переселенцями. Страшно слухати як люди втратили свої будинки, своїх рідних, абсолютно все. Я познайомилася з чудовою волонтерською організацією, яка називається «Made in Ukraine». У них в столиці великий гуманітарний штаб. Я їм просто подзвонила, сказала, що я співачка, мені в соцмережах пишуть багато сімей переселенців, у яких маленькі діти, кому потрібна допомога і памперсами, і дитячим харчуванням, і одягом.  Пообіцяла, що буду дуже активно адресно відправляти, показувати звіти. Адже зараз трапляється багато ситуації, коли просто перепродують гуманітарку.

«До мене люди звертаються щодня, я уважно перевіряю документи, прошу надати довідки переселенців, документи діток, фотографії. Авжеж, усі нормальні люди скидають це без проблем, розказують свої щемливі історії».

Нещодавно  надсилали велику коробку гуманітарної допомоги  родині з Чернігівської області, де село зрівняли із землею і вони переїхали до родичів на Київщину. Там дійсно родина залишилася без нічого. Сім’я йшла пішки кілометри з немовлятами на руках. З ними також була 90-річна бабуся. Нам вдалося забезпечити їх усім. Потім була ще  ситуація:  у нас є друг, який жив у селі Перемога. Воно розташоване за Броварами. Це майже Чернігівська область.  Їхнє село перебувало в окупації. Їм вдалося звідти втекти, але коли його звільнили, там була просто катастрофічна гуманітарна ситуація. Тому я домовилася зі своїми друзями, власниками компанії «Kernel»,  про поставку декількох тонн їжі, аби забезпечити харчами усе село. На днях зателефонував співак Влад Дарвін. Він зі своєю організацією «Ukraine alive» також займається допомогою селам, які зруйнувала русня.  Компанія також виділила десять тонн продукції , зараз її розвозять потребуючим.  

Любов – головний двигун

Волонтерством я займаюся  на особистих засадах, просто як публічна людина. Нещодавно побачила в сторіз у дівчини, що зараз дуже велика проблема з бензином. Вони усі шукали волонтерів з електрокарами, які готові допомагати розвозити їжу для тих, хто цього потребує. Багато  відомих ресторанів щодня готують їжу і годують велику кількість людей.  Вперше для себе спробувала і такий вид волонтерства. За день змогла розвезти 350 порцій їжі. Там мені сказали, що зроблять волонтерський бейджик, вже буду мати хоч щось.

«Мене мотивують реальні життєві історії людей. Тому що усі люди в Україні опинилися в такій ситуації, коли не допомагати – це не бути взагалі причетним ні до чого».

Навіть люди, які не можуть активно кудись ходити, щось робити, бо є діти чи інші обставини. Все одно допомагають тим, що постять новини, ведуть війну на інформаційному фронті. Ті, хто поїхали за кордон, виходять на мітинги, розповідають іноземцям про ситуацію в Україні – це теж велика волонтерська допомога. Найважливіше зараз, аби Україна залишалася в інформаційному полі і не згасала. Ми усі розуміємо, що люди звикають до війни.

Чому я допомагаю військовим? Це не просто люди, яких я знаю. В артилерії тато нашого друга, також зараз в ЗСУ зараз моя стилістка Шура Рязанцева, яка одягала мене на концерти, на зйомки кліпів. Вона була в Ірпені під час військових дій, в Києві під час страшних подій першого місяця війни, на півночі, на кордоні. Зараз приїхала до столиці, збирається на Херсон. Це людина не «ліва» для мене. Моя рідна подруга, тому не можу дивитися коли вона перші дні була без каски. Літають ракети, снаряди, а вона взагалі ходить без каски. Авжеж ми відшукали знайшли і привезли їй каску. Ми всі переживаємо за життя людей, яких ми любимо і хвилюємося за них.

Тому волонтерська допомога – це мотивація за життя людей, кого ми в першу чергу любимо і хвилюємося і вже чужі люди нам стають як рідні, бо ми всі розуміємо, що ми перебуваємо в одній ситуації.

Серед головних проблем волонтерства – нестача фінансів, адже ти це робиш за власні кошти. До війни у нас з чоловіком був свій бізнес – квест-кімнати.

 «У Києві у нас було дев’ять квест-кімнат. Це був наш бізнес, наш прибуток. Зараз нічого не працює, адже зараз уся Україна як квест-кімната. Вони нікому не потрібні».

Ми втратили свій заробіток. Добре, що наші батьки продовжують працювати і можуть нас підтримувати, а ми допомагаємо в свою чергу зі своїх накопичень. Витрачаємо їх на допомогу.  Усі адресні посилки для діток-переселенців я сплачую сама. Ті речі, які є в наявності в гуманітарному штабі – повністю надають безкоштовно, за що я дуже їм вдячна. Там одна посилка приблизно на п’ять тисяч гривень кожній людині.

Чоловік допомагає, коли може. Він зараз в теробороні. У нього є свої задачі, які він виконує.

Моя мама працює в сфері молочних продуктів, ми мали змогу їздити на склад та брати потрібне за доступними цінами. Привозили людям та віддавали безкоштовно.

Зараз дуже подобається волонтерство, пов’язане з дітками. Дуже багато звертається родин не тільки переселенців, а й просто малозабезпечених, які не мають можливості купити дітками ані памперси, ані харчування, ані одяг. Одні тільки підгузки в магазині коштують 400-800 грн. Є люди, які взагалі залишилися без грошей, а є й такі, для яких це дуже великі гроші.

Щодо творчості, то в період війни прийшло переосмислення того, чим хочу займатися. Наш шоу-бізнес мене розчарував. Коли я я бачу групу «Бумбокс», «Антитіла», «ТНМК», бачу хлопців, які з першого дня війни не відмовилися від своїх основних чоловічих обов’язків  – захищати себе, країну, своїх рідних, то у мене це викликає велику повагу. При цьому навіть займаються творчістю. Андрій Хливнюк  викликав фурор у всього світу, заспівавши «Ой у лузі червона калина». Це викликає  повагу, тому що це важливий крок для розвитку нашої країни. А от половина артистів, які повтікали незрозуміло куди і просто піаряться на війні, я вважаю, що таких дуже багато. Мене це дуже розчаровує. Питання навіть не в тому, що вони втекли. Кожен має свій вибір кому куди їхати, як рятуватися. Я розумію, що кожна людина переживає індивідуально, але коли ти переживаєш війну по-своєму і при цьому конкретно піаришся, то це якось не мотивує. Я бачу, що багато зірок залишаються популярними, їх підтримує преса, канали, соцмережі але не розумію чому. Саме це розчаровує. Люди, які роблять більше, не отримують ту порцію уваги, на яку заслуговують.