• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Чернігів – центр міста

    Максим Шевченко: «Бувало, стоїш з двома 5-літровими баклажками в черзі, а над головою свистить ракета. Секунда і в 500-та метрах від тебе — вибух»

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Марія Гаврилян | Translation: Anna Shliakhova

    21 Червня 2022

    Чернігівець Максим Шевченко власними очима бачив як його рідне місто перетворюється в руїну. Майже місяць він із дружиною та донькою-підлітком переховувався від ворожих обстрілів у промерзлій квартирі. Після двох місяців вимушеної евакуації, Максим, разом із родиною, попри страх, повернувся додому. Якщо до 25-го лютого він називав себе «білим комірцем», то тепер готовий змінити фах, засучити  рукава та відбудовувати рідний Чернігів.

    До останнього не вірив, що війна дійсно розпочнеться. Так, ми говорили про це із друзями, колегами, але що вона прийде на нас, в наше життя… В це не вірилося до останнього.

    24-го лютого вранці були сирени. Я був не вдома. Дружина подзвонила, каже: «Війна». Спершу не повірив, подумав, можливо, навчання. Вона ж сказала, що таки війна — вибухи…

    Подзвонив кум, сказав, що вони виїжджають і запропонував їхати з ними з міста. Ми вирішили лишитися вдома. Тепер вже, оглядаючись назад, розуміємо, що зробили помилку, треба було їхати одразу. Найближчі населені пункти від кордону орки зайняли в перші дні. А це кілометрів 15 від нас всього. Військові наші, безперечно, молодці. Вони дуже добре відбивали атаки. Центр міста постраждав здебільшого від авіанальотів. Околицям, звичайно, пощастило менше. Кілометрова зона на кордонах із росією та Білорусією — там практично живого місця не лишилося, все в руїнах.

    Вибухи чули з першого дня і вони ставали все ближче і ближче. Потім почалися авіабомбардування — це найстрашніше. Міська система сповіщення про повітряні тривоги вийшла з ладу, ми орієтувалися за мобільним додатком. В нашій п’ятиповерхівці немає бомбосховища, є лише технічний підвал. Він всього 100-120 см заввишки. Дехто із сусідів там ховався. Ми спустилися раз і я зрозумів, що у випадку прямого влучання — це просто стане братською могилою. Відтоді ми ховалися вдома. Дружина з донькою в коридорі, за правилом двох стін. А я в кімнаті на підлозі. Заклеїли вікна скотчем і забарикадували вікно ліжком. Ми живемо на першому поверсі. Якщо немає вуличних боїв, то це більш менш безпечний сховок.

    Чернігів під обстрілами

    Чернігів під обстрілами Джерело Чернігівська ОДА

    В 171-й ремонтний завод, в перші дні, прилетіла ракета. Вибух був такий, що важко передати. Ми в кілометрі від нього живемо, якщо по прямій. Не знаю як витримали наші вікна. В котельні поруч вибило всі шибки і в нас зникло опалення. В квартирі було дуже холодно. Ми ходили одягнені, спали під кількома ковдрами. Щоб нагрітися — гріли 10-літрову каструлю з водою і ставили біля себе.

    Дуже страшно було коли літали ворожі літаки. Не знаю який в них був боєкомплект, але скидали вони по три бомби щоразу. Так страшно мені не було ніколи в житті. Ніколи не зможу цього забути. 

    «Єдине, про що думаєш в цей момент: «Хоч би не на тебе впало»

    Отак пролітає літак, чуєш три вибухи, а коли з’явиться інтернет, читаєш куди прилетіло і скільки загинуло.

    Поприлітало у склади, де алкоголь зберігався. То їх вмить розграбували. Багато було повідомлень про мародерство. Але грабіжників оперативно затримували. Багато було вкрадено машин. В мого знайомого пограбували квартиру, хоча в тому районі орків не було…

    Поступово в магазинах почали зникати продукти. Не стало навіть першої необхідності. Рятував дуже місцевий виробник ковбас. Вони до останнього працювали, розвозили і продавали свою продукцію. Черги за хлібом були по 600-700 осіб. В машину, яка розвозила хліб вміщується десь 600 буханок. Отак приходиш, порахував людей, якщо бачиш, що тобі ще вистачить, то стоїш, чекаєш. Отак бувало вийдеш за хлібом і не знаєш чи повернешся додому. «В мене знайомий так вийшов і зник безвісти. Потім з’ясувалося, що загинув. Люди його тіло так і закопали посеред вулиці».

    На нашому міському кладовищі (Яцево входить до 10-ти найбільших цвинтарів України, — ред.) на початку березня розмістилися орки, то там вже нікого не ховали. Спочатку територія сильно обстрілювалася, а потім вони його замінували.

    Руйнування на кладовищі "Яцево"

    Руйнування на кладовищі “Яцево” у Чернігові після обстрілів російськими військами Джерело suspilne.media

    У нас є ландшафтний лісопарк — Ялівщина (Історична місцевість у північно-східній частині. Регіональний ландшафтний парк, площею близько 100 га був одним із улюблених місць відпочинку чернігівців — ред.). Нині там братські могили. Просто екскаватором викопували траншеї і ховали людей. Ставили таблички з іменами, щоб можна було ідентифікувати. 

    На початку березня зникла вода. Почалися ще черги і за нею. На той час її розвозили по місту. Нам пощастило, що ми живемо на першому поверсі, то в нас вода була найдовше. Бувало, стоїш з двома 5-літровими баклажками в черзі, а над головою свистить ракета. Секунда і метрах 500 від тебе вибух.

    Потім і світло зникло. І почалася інформаційна ізоляція. Це дуже страшно, коли ти відрізаний він інтернету, не знаєш, що відбувається, яка ситуація. Якийсь час нас рятувало радіо на батарейках.

    Парк Ялівщина на Чернігівщині

    Кілька сотень мешканців Чернігова поховали на новому цвинтарі, влаштованому в міському парку «Ялівщина» Джерело bbc.com

    Бойові дії перемістилися зовсім близько до нашого дому. Якщо раніше ми чули вибухи з периферії, то тоді ми вже чули перестрілки і свист ракет над нами і вибухи вже зовсім поруч від нас.

    Всі ці тижні, поки ми були вдома перетворився на один суцільний нескінчений жахливий день. Відчуття часу зникло. «Пригадую, що 8 березня було затишшя (якщо можна так сказати). Затишшя, це коли інтервал між вибухами був хвилин по 20-30».

    Кажу дружині: «Піду покурю на вулицю». Тільки вийшов, підкурив цигарку і почалися вибухи.

    17-го березня ми вирішили з’ясувати ситуацію і поїхали до штабу ТРО. Там нам сказали, що прямо зараз, біля першої міської школи формують колону. Щойно ми туди приїхали, почався обстріл з градів. Ти стоїш, а довкола тебе розривається і розлітається шматками асфальт. Це було нереально страшно. Тоді там загинуло 17-ть осіб. Я навіть не знаю яким дивом нам вдалося врятуватися. Нам ТРОшники намалювали карту як виїхати з міста, бо звичними дорогами вже було неможливо цього зробити. Всі основні шляхи обстрілювалися, було вже дуже багато загиблих. Основний міст на Київ ще був цілий, але їхати ним вже було не можливо.

    18 березня ми виїхали. І слава Богу, бо після від’їзду наш район дуже постраждав від обстрілів. Наша квартира, на щастя, вціліла. А сусідні будинки дуже продірявлені.

    Автомобільний міст

    Автомобільний міст, який сполучав Чернігів із Києвом, після авіаудару. Джерело: bigkyiv.com.ua

    Виїхати вже також було дуже проблематично. Палива в місті вже не було. Знайомий дав каністру бензину з умовою, що вивезу його дружину і собаку. Цього мало вистачити до Києва. Дорога в нас зайняла 7 годин. У мирний час це займало не більше двох годин. Їхали буквально полями. В Києві переночували і поїхали в Хмельницький. Там нас прихистила родина, яка абсолютно безкоштовно давала переночувати таким, як ми — переселенцям. Але з умовою, що вони затримуються не більше, як на дві доби. В Хмельницькому ми пробули майже два місяці на зйомній квартирі. Дуже переживали, як на всі ці події відреагує дочка. Їй 12 років. Але, здається, в неї нерви виявилися міцніші, ніж у мене із дружиною. Принаймні, зовні ніяких тривожних симптомів ми не помітили.

    Повернулися додому в середині травня. Дуже багато знайомих загинули. Коли ми виїжджали, то вони були безвісти зниклими. Тепер вже відомо, що немає в живих… Хоча деякі ще досі у списках безвісти зниклих. В одного знайомого колишня дружина з дитиною виїжджали якраз через Количівку (село в Чернігівській області, — ред.). То в їхню машину вистрілив танк, який був закопаний біля дороги. 

    «Він довго їх шукав, а знайшов, зрештою, в морзі. В однієї немає голови, в іншої — пів голови»

    Хочеться вже, щоб скоріше була Перемога. Зараз живемо в постійному напруженні, постійно читаємо новини. Дуже вже близько живемо від кордону з росією і Білорусією. Неймовірно страшно від того, що все це може повторитися.

    Зараз місто потроху повертається до життя. Багато людей повернулося, бізнеси намагаються реанімувати. Сам розумію, що доведеться освоювати якусь робітничу спеціальність, бо вони зараз затребувані. Треба відбудовувати місто, заробляти, годувати родину.

    Систему сповіщення про повітряні тривоги в місті ще не відновили. Проте, вже почали тестувати опалювальні мережі, обіцяють полагодити до початку сезону. Водопостачання практично повністю відновили, за винятком тих районів, які найбільше постраждали. На відновлення гарячого водопостачання прогнозів поки не дають. Зараз тривають роботи з розмінування міського кладовища Яцево. Сапери ще працюють, але відвідини дозволили. Розтяжок москалі лишили всюди. Через день з’являються повідомлення, що хтось десь підірвався. Останнє, що читав на днях про фермера, який наїхав трактором на міну на полі. Тому вже є звичка всюди уважно дивитися під ноги.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Марія Гаврилян | Translation: Anna Shliakhova

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!