• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Виїзд з Херсона

    «Людину, яка не встигла забігти в підвал розірвало на шматки». Про життя в окупованому Херсоні та евакуацію з нього

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    11 Березня 2023

    30-річна Анастасія родом з Херсону. Прізвище та особисті фото героїня розповіді вирішила не надавати, аби не нашкодити рідним. Але все ж поділилася історією життя в окупації, розповіла про пошуки їжі та нестачу медикаментів, досвід виїзду через багато блокпостів. Це було ризиково. До слова, одного разу проїхала їхня автівка з допомогою російського (!) військового, який підказав, що робити. Про це Анастасія розповіла спеціально для проєкту «Монологи війни».

    Дитинство у мене було не з легких, я рано втратила батька, булі тяжкі 90-ті, ми виживали як могли. Мама виростила нас з братом самотужки. Але при цьому мама завжди знаходила час і кошти на те, щоб подарувати нам емоції, тому з дитинства я пам’ятаю багато щасливих моментів, прогулянок у парку, відпочинок і дитячих таборах на морі, що на Херсонщині.

    Навчалась на контракті в Херсонській філії Європейського Університету на кафедрі Менеджменту. Після другого курсу перевелась на індивідуальне навчання і почала працювати у Райффайзен Банк АВАЛЬ (РБА), там я затрималась на 3 роки. Як тільки я закінчила 5 курс, мені запропонували роботу на місцевому телеканалі, я була ведучою новин, журналістом, та автором-сценаристом та ведучою декількох програм. Далі я знайшла роботу мрії — я працювала арт директором у відомому херсонському дитячому центрі. Надалі я спробувала себе в інвентному бізнесі, працювала маркетологом і відкрила з чоловіком власну справу — агентство маркетинга і реклами в соцмережах. Це сталося якраз під час першого локдауну. 

    Починали вдвох з чоловіком, згодом у нас з’явилась власна команда профі. Останні 2 роки були дуже насиченими, ми купили квартиру, робили ремонт, будували власну справу, багато навчалися. Ми тільки почали розквітати як агенція та почалася війна. 

    Зранку 24-го нас розбудив телефонний дзвінок моєї мами, яка додзвонилась чоловікові на Вайбер 

    Взагалі у нас є правило в родині — ставити телефон в режим сна на ніч і до певного часу зранку. І цей день не був виключенням, принаймні для мого телефону. Чоловік напередодні всю ніч чекав на новини, чекав заяву путіна і нашого президента і казав, що щось відбувається. 

    На ранок 24 лютого у мене не була зібрана тривожна валіза, не було запасів їжі, ба більше в мене навіть цукру в домі не було, бо я планувала саме 24-го піти на закупку в магазин. Отже, моя мама зателефонувала і сказала «Прокидайтеся, почалася війна» і все, що я відповіла: дай мені 15 хвилин я перетелефоную. 

    Я одразу ввімкнула телевізор і побачила, що усі аеропорти України були атаковані бомбами. Я одразу згадала, що у нас теж є аеропорт і в цей час чоловік покликав мене на балкон з якого було видно дим в стороні аеропорту в Чорнобаївці. І тоді я згадала розповіді, як почала велика вітчизняна війна — там було сповіщення у місті Левітаном. Відкривши вікно, я почула сирену десь дуже далеко і зрозуміла, що почалася війна.

    У магазинах о 8:30 ранку нас чекали вже напів пусті полиці і здоровенна черга до кас. Побачивши так багато людей, ми прийняли рішення брати усього по 1 пачці (щоби вистачило всім). Ми купили 2-3 види круп, цукор, масло і бутилку коньяку з двох причин: перша — як дизинфектор в разі поранення, друга — як валюта. Я чомусь пам’ятала з історії, що у ВВВ алкоголь був замість грошей. 

    Повернувшись додому я почала обдзвонювати команду у клієнтів, сказала, що вся робота зупиняється на невизначений термін. 

    День промайнув швидко, весь час ми дивились новини, загуглили що має бути в тривожній валізі і склали її з того, що надибали вдома: документи, медикаменти, сухий спирт, сірники, теплі речі, вода, ніж, скотч, ліхтарики, їжа. 

    «І коли стемніло за вікном ми почули перші вибухи, гучний гул техніки, а згодом наша квартира затряслася і ми почули дуже гучний гул — це був винищувач за вікном. Я не бачила, та чутно було дуже сильно. Ось в цей час мене охопила панічна атака».

    На ранок ми почали шукати бомбосховища і, як виявилось, в нашому мікрорайоні було лише одне під багатоповерхівкою неподалік, але сусіди казали, що туди пускають лише жителів того дому. 

    Тому ми почали писати всім знайомим з нашого району і питати, де вони мають намір ховатися. Дізналися про декілька підвалів і пішли з чоловіком на розвідку. До цього часу місцева влада ніяк не комунікувала з населенням. 

    Підвал та відсутність зв’язку

    Ми знайшли підвал, там був туалет, голова ОСББ будинку над цим підвалом дозволяла всім бажаючим там знаходитись, та це не було укриттям, просто підвал. Але в мене був такий емоційний стан жахливий і з кожним прольотом винищувача на кухні дрижчали всі чашки і склянки, що мені здавалося безпечніше в підвалі аніж вдома. Чоловік не хотів іти в підвал, домовились що підем на ніч, але звук вибухів посилювався і ставав гучнішим, тому було прийняте рішення іти. Ми взяли ковдри, коробки, щоб підстелити на підлогу, кота, тривожну валізу і пробули там 3 чи 4 доби. 

    На 3-й день почав пропадати зв’язок і інтернет. Ми з чоловіком мали чи не найперші доступ до всієї інформації у місті, бо вели місцевий паблік в мережі і нам надсилали люди з усього міста новини для розповсюдження. 27 чи 28 березня надійшла інформація, що після бою на Антонівському мості поруч з ним були пошкоджені будинки і людей евакуюють у Херсон до шкіл. Херсонців просили принести одяг, їжу, ковдри для евакуйованих. Ми не розуміли що трапилось там білю мосту. У підвалі з кожним днем збільшувалася кількість людей, ми загітувати друзів, які мали дітей прийти теж в підвал, бо вибухи ставали все гучніше 

    В ніч з 28 лютого на 1 березня ми вже збирались ночувати вдома, та на вечір стало дуже гучно і ми пішли ночувати до друзів, бо їх квартира була нижче поверхами ніж наша і ближче до підвалу. Зранку нас розбудили гучні вибухи.

    Люди скидували нам в паблік інфо про те, що у місто заходять ворожі війська, судячи з фото, ми побачили намальовані z на танках та бтр. Тож, цього дня весь ми з чоловіком були «передавачами» інформації від людей до людей, від людей до міської ради. На надісланих світлинах ми бачили танки, що заходили в місто одразу з двох сторін: зі сторони мкрн Шуменський (Чорнобаївка) і ХБК (Антонівський міст). Танки ховались серед житлових будинків приватного сектору, ми дізнавались у людей точні адреси та в режимі реального часу передавали інформацію далі. 

    Умови у підвалі

    Перебування в підвалі в перші дні війни

    Особливо страшно в цей день було коли декілька разів прилетіло в багатоповерхівку на нашому районі, де ми проживали. Нам будо видно цей будинок з вікон. А ще коли нам подзвонила знайома з того підвалу куди ми не пішли цього дня, плачучи в трубку питала, де ми і розказала, що щойно біля входу у підвал стався вибух. Людину розірвало на шматки, декілька поранені, повилітали вікна, на стіні будинку були сліди крові і людської плоті. Тою людиною, що загинула могли стати і ми, бо загинув чоловік, який не встиг добігти до підвалу…

    Цієї ночі, а може наступної, люди почали казати, що треба виходити на мітинг, не можна здавати місто і ми, херсонці можемо цьому посприяти. Звичайно людей надихали відео із мережі, де в селах люди зупиняли танки голими руками, а тут ціле місто. Я боялась, бо мені здавалося що це буде як у 2014: коктейлі, стрілянина, смерті та і я тверезо оцінювала свої здібності. Більше користі я могла принести в мережі, розганяючи інфо по різним соцмережах про мітинг. Тому з чоловіком ми прийняли рішення боротися в інфо просторі. Ми публікували анонси мітингів, закликали людей бути максимально мирно налаштованими, адже ми не знали що відбувається і яка буде реакція російських військових. 

    Мирні Мітинги були щодня на центральній площі міста, до поки на заміну військовим не приїхали СОБР і не почали по людям стріляти кулями і газовими шашками. Деяких затримували прямо на заході і кудись відвозили. З того часу цих людей ніхто не бачив. З часом мітинги стихли, бо це вже напряму загрожувало життю. 

    У пошуках їжі

    Напевно десь через тиждень від початку війни люди почали виходити з домівок на пошуки їжі. Саме на пошуки. З 1 березня місто було відрізано від будь яких поставок продуктів і медикаментів. У магазинах швидко розпродали залишки того, що було на складах. Ми групувались по декілька родин, формували список того, що потрібно закупити і виходили в місто з 7-8-ї ранку на пошуки, черги були величезні, готівку зняти з карток було неможливо, шукали ще де можна розрахуватися карткою. 

    О 15:00 місто вимирало на вулицях не було нікого. По місту стояли блокпости руських, які ми старалися оминати. Взагалі ми старалися пересуватися дворами оминаючи вулиці, де їздили авто, бо там їздили ворожі військові на патрулюванні на бтр. Так минуло перші 2-3 тижні березня. У постійному пошуку продуктів. Я пам’ятаю, як м’яса, картоплі не було взагалі ніде і я купувала обрізані від м’яса кісточки для того щоб зварити суп.

    Ситуація покращилась, коли з лівого берега дозволили приїжджати фермерам у Херсон та збувати товар, квітень був особливо прекрасним, бо було багато овочів за дешево, бо крїм області і Херсона фермерам нікуди було збувати це все. 

    Читайте також: «Маріуполь знищували щодня – ми це чули, але нічого не могли вдіяти». Історія дівчини з села у Донецькій області, яка намагалася втекти від окупації тричі

    На двір ми виходили з «чистими» телефонами від усього, що нагадувало про Україну, бо були перевірки на блокпостах і якщо окупантам щось не подобалось — забирали на підвал, а що далі з тими людьми ми не знали. Медикаментів не завозили теж. Мій знайомий волонтер займався пошуком ліків по всьому місту і через нього я змогла купити сердечні таблетки для бабусі, велика проблема була з інсуліном — він просто закінчився і все. Люди обмінювались, відкупами одне в одного необхідні ліки.

    З початку війни місто завмерло. Не працювали нічого крїм магазинів і то не всіх. Тисячі людей залишились без роботи, в тому числі і моя родина. Ми жили на запасах, які в нас трохи були. Але розуміли, що рано чи пізно вони закінчаться. Тому питання виїзду почало пійдматися. 

    Виїзд з окупованого Херсону

    Взагалі про виїзд ми почали думати, коли окупанти почали викрадати людей. Вони заходили в під’їзди, виривали двері з рамою і заходили. З’явилася інформація, що люди почали виїжджати через Станіслав. Через пару днів там було вже дуже багато машин на виїзд, та люди потрапили у пастку. Окупанти їх пропускали до певного місця, а тоді починали стріляти із артилерії по позиціям українських військових, ті в свою чергу стріляли у відповідь. І у проміжку між цими стрілянинами були авто цивільних. Багато цивільних загинуло. Хтось встиг повернутись. Більше тією дорогою ніхто не їздив. 

    Пізніше волонтери почали курсувати до Миколаїва і назад. Звісно місцеві хотіли втікати якнайдалі від окупації, тому стали намагатися виїзджати. Ми спочатку не мали наміру їхати, та коли всі друзі та знайомі виїхали ми зрозуміли, що треба теж. 

    Десь з кінця березня і до 20 квітня окупанти пропускали на Миколаїв через Снігурівку. Через ТГ канали ми дізнавались скільки блокпостів, що перевіряють, який механізм пропуску, тобто через слова очевидців готувались до виїзду. З’явились перевізники, які за гроші вивозили людей. Ще більше з’явилось тих, хто брав гроші наперед і більше не виходив на зв’язок. Ми знайшли перевізників, домовилися про авто (вартість була 4 тис грн за 1 місце). 

    Найскладніше було прощатися з рідними. Хоч ми і мали намір виїхати лише на місяць, бо нам здавалося що ось-ось і місто звільнять. Здавалось нам так, бо в той час прильоти по Чорнобаївському аеродрому прилітали 2-3 рази на тиждень. Ми думали ЗСУ вже близько. Прощались з рідними не надовго та всі розуміли, що це прощання може бути останнім в нашому житті. Та на наступний день перевізник з нами не вийшов на зв’язок, ми побачили новини, що проїзд Снігурівкою окупанти закрили. Люди стоять в черзі просто неба, ночують в полі під обстрілами… Наші знайомі теж опинились там, провели в полі 3 доби і повернулись назад до Херсону. З 20 квітня ми жили одним днем. Все сподівались, що нам зателефонують і ми поїдемо.

    Першого чи другого травня окупанти відключили український зв’язок. Три дні ми жили без зв’язку, інтернету, телебачення. Ми не знали, що відбувається в Україні. Через старий кнопочний чорно-білий телефон, який у нас був, ми змогли увімкнути радіо і зловити частоту миколаївсього радіо. Почули про те що всі знають, що Херсон без зв’язку і на намагаються вирішити цю проблему. Це було найголовніше. 

    Виїзд

    Виїзд з оккупації

    На другий і третій день ми шукали зв’язок. Будо декілька точок в місті, ми додзвонились до знайомих на підконтрольній, запитали актуальні новини, розказали обстановку в місті. Так я дізналась що моя знайома у Тернополі і запитала, чи зможе нам домогти знайти там житло. Вона нам справді дуже помогла. 5 травня нам подзвонила дівчина і сказала: через 2 години виїжджаємо. Ми зібрались і поїхали. 

    По дорозі ми бачили таку кількість військових, що я навіть уявити не могла. Я не рахувала скільки було блокпостів. Багато, більше 15 точно і це тільки до Берислава. Бо далі нас пропускати не хотіли. Причин не пояснювали. Ми стали в колону вже стоячих машин, їх було десь 100-120. Всю дорогу я молилася та крестилася, це єдине, що могло нас захистити. Збувся мій страх — ночувати просто неба у авто, бо в Берислав не пропускали. Водій заспокоював і говорив, що так ризикувати не будемо, напевно доведеться повертатись в Херсон.

    Росіяни надвечір сказали, що можуть пропустити в Берислав тільки тих, у кого є Бериславська прописка, або хто має там родичів. Ми побігли по всім машинам і питали чи є хтось родом з Берислава. Знайшли таких, Попросили жіночку, сказати в разі чого, що наше авто разом з нею, щоб заїхати в Берислав. Ми їхали вулицями і зупиняли перехожих, питали, де можна зупинитись. Ми почали шукати школи, заїхали до спортивного комплексу та нас туди не пустив охоронець, сказав, що тут час від часу живуть окупанти і якщо не маєте наміру з ними заткнутись їдьте у школу.

    В школі нас прийняли, людей було багато, спали в класах та спортзалі на підлозі. Були дитячі матраци і ковдри, напевно з дитсадка. Був гарячий душ і нас безкоштовно пригостили вечерею. Коли я їла кашу з підливою в шкільній їдальні я розридалася, бо не очікувала такої доброти і піклування від зовсім незнайомих людей. А нас було машин 100, тобто це десь 400 людей. Виїхати з Берислава у нас не виходило три дні, не випускали окупанти. 

    Пункт прийому ВПО

    Ночівля в школі у Кривому Розі

    8 травня ми як завжди приїхали на блокпост, нас не пропускали, із 100 машин залишилось всього 12. Надія помирала, повертатись в Херсон не було сенсу та ми і боялись знову проходити ті страшні блокпости. Окупанти розігнали колону досить швидко, погрожуючи постріляти машини. Ми повернулись у школу. Та якісь 2 машини проскочили і відзвонилися, що їх пропустили. Ми всі знов зібрались приїхали на той блокпост, приїхав командир тих окупантів, в алкогольному сп’янінні і сказав, шо він сьогодні добрий і пропустить нас. Проїхавши декілька блокпостів нам наказал повертатися назад, дорога закрита.

    На блокпосту в Бериславі нас зустрів цей п’яний командир, дивувався чого ми повернулись, ми пояснили і він сам нам підказав що робити — дочекатись перезмінки на блокпостах і спробувати ще раз. Ми так і зробили. І в нас вийшло! Знов блокпости, знов перевірки. Ми були дуже виснажені морально та фізично. Але доїхали ми тільки до Давидів Броду. Там знову блокпост, ми вже почули, як працює наша артилерія, ми там стояли години 4 і весь цей час були вибухи. При нас фура поїхала забирати двохсотих. З кожною годиною ми розуміли, що напевно не пропустять. Окупанти нас дурили. 

    Приїзд до більш безпечного місця

    В сірій зоні треба було їхати якомога швидше. Весь цей час з нами в авто був наш котик, шо дуже нервував, але лишити його вдома ми не могли. Проїжджати сіру зону було страшно: навколо вирви від вибухів, зламані гілки дерев і самі дерева від куль, зруйновані будинки. Нарешті ми доїхали до блокпосту, наче нашого, українського, але не зразу це зрозуміли. Воїни були дуже серйозні, зовсім не посміхалися, я декілька разів запитада: наші? Це точно наші? Аж поки не почула «Слава Україні!» тут мали би бути сльози щастя, але нам сказали, що ми пробили колесо, замінити його одразу не дозволили, бо занадто близько до сірої зони.

    Ми проїхали ще трохи, почали замінювати колесо та в цей час окупанти почали обстрілювати позицію українських військових, знаючи що цивільні там проїжджають. Міни приземлялись в 100 метрах від нас 

    Маршрут далі нам довелося змінювати декілька разів, бо поки нас не пропускали з Берислава лінія фронта змістилась, ми заблукали декілька разів, але їхали вже посміхаючись та жартуючи до Кривого Рога. На блокпостах нас зустріли радо, пропонували їжу і чай, попередили центр переселенців про нас, там ми зареєструвалися і о 1 годині ночі нас заселили в школу. 

    Їжа для ВПО

    Їжа в школі

    Там були вже ліжка і постіль, душ і вечеря. Знов. Знову я ридала від доброти людей. Тут ми вперше почули сигнал повітряної тривоги в місті. Бо в Херсоні її не вмикали, окупанти не дозволяли. Пів ночі я не спала, писала детальний маршрут нашого виїзду, малювала карту, підказки що робити на блокпостах, щоби відправити людям, які збирались виїжджати. 

    На ранок нас пригостили сніданком і запросили на обід. Ми дізнались як дістатись евакуаційного потягу і вирушили у Тернопіль. У евакуаціоному потязі нас теж безкоштовно годували, це було дуже приємно — відчуття турботи. У Тернополі ми перший час жили в гуртожитку, самостійно оплачували своє проживання, та в кінці липня з’їхали на квартиру, бо гуртожиток заселявся студентами.

    Карта для виїзду з окупованого Херсона

    Карта, яку я малювала для виїзду херсонцям з Давидів Броду до Кривого Рогу

    Дехто виїжджає з окупації і живе так само як жив до окупації, хтось починає життя з чистого аркуша, а я з 10 травня живу в очікуванні, коли зможу повернутись додому, в Херсон. Я майже не познайомилась з містом, не знайшла друзів, я виїхала з окупації, окупація з мене ні… Тому будучи в Тернополі всіляко намагалися допомогти родичам в окупації. Закупали ліки, передавали волонтерам в Одесу, машина їхала до Запоріжжя, а звідти у Херсон. 

    У Тернополі дуже багато гуманітарної допомоги для ВПО, це суттєва підтримка для переселенців, адже люди без роботи і знайти її тут не всім щастить, занадто багато нас таких хто шукає роботу. 

    Дерево

    Дерево Місто Герой — це Тернопіль вже

    Отримуючи гуманітарну допомогу натрапляєш на різних волонтерів, а одного разу я зустріла усміхнених, турботливих, чуттєвих. І в мене йокнуло — хочу разом з ними допомагати. Хочу давати таку ж підтримку переселенцям, бо знаю, як їм на душі. Я запропонувала свою допомогу, а Міський Центр Турботи радо мене прийняв. З липня я волонтер. Члени моєї родини теж долучилися. Роботи всім вистачає. Я анкетую людей, інколи приймаю заявки на допомогу телефоном. За цей час я чула різні історії людей, з ними плачу і сміюсь. Вчусь не тільки віддавати, а ще й приймати і вдячність.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!