• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Родина Людмили Томко на відпочинку

    Людмила Томко про життя в окупації: «Ми розуміли, що ця мить може бути останньою»

    Окупація

    АвторAuthor: Юлія Осадча | Translation: Mariia Moskaliuk

    4 Липня 2022

    40-річна Людмила Томко разом з чоловіком та 15-річним сином проживає в містечку Димер, що на Київщині. З перших днів війни родина опинилася в окупації: без світла, зв’язку та будь-якої комунікації із зовнішнім світом. Їхнє життя було постійно під загрозою. Після двох тижнів перебування в окупаційному пеклі родині вдалося самостійно евакуюватися у більш безпечне місце.

    Мене та мою родину війна застала зненацька. Я взагалі не вірила жодній інформації стосовно повномасштабного вторгнення. В середині лютого ми з родиною повернулися з Буковеля, привезли багацько фоток, класні емоції. У мирний час я працювала організатором авторських турів по Україні. Тобто ми самі розробляли маршрути і возили людей на відпочинок. Про війну взагалі не думали.

    24–го лютого о п’ятій годині ранку до мене зателефонувала моя сестра і сказала: «Почалося». Звісно, я не повірила, сказала, що вона нагнітає обстановку. Потім був дзвінок від мого брата…Я відкрила новини і була в шоці, просто відмовлялася вірити в те, що це відбувається з моєю Україною і з нами. 

    Я розбудила своїх чоловіка та сина. Ми вирішили збирати речі і думати про те, що робити далі. Безкінечно дивилися новини. Якщо чесно, я не сприймала реальність, це був для мене сюрреалізм. Тішила себе думкою: «окей, наступає війна…але в нас немає кордону з росією, в нас до кордону з Білоруссю аж 100 кілометрів…поки до нас дійдуть, то ми ухвалимо якесь рішення». Я дуже помилялася.  

    Родина Людмили Томко на відпочинку

    Родина Людмили Томко на відпочинку

    Вже ввечері 24–го числа ми дізналися, що йде наступ з кордону Білорусі на Київ, а це через нас, через Димер. Напередодні вдень ми вирішили виїжджати завтра, 25–го лютого. Чому 25–го числа? Ми подивилися на гугл-карти, у нас виїзд через Київ. Столиця стояла…були страшні затори. От ми подумали, що на завтра всі трохи пороз’їжджаються, і ми будемо їхати на Західну Україну. 

    Вже надвечір до нас почала надходити інформація, що рухаються величезні колони з Білорусі в нашому напрямку. 

    Вже 25–го лютого о 4 годині ранку ми чули, а потім вже бачили величезну колону танків, БТРів, «градів». Вони їхали через Димер у напрямку Києва.  І от вони їхали, їхали, їхали..мабуть, три години без зупинки.

    І, звісно, вже ніхто не спав. Ми почали збиратися, готувати машину і приблизно о восьмій годині до нас дійшла інформація, що наш міст через річку Ірпінь підірвали. Тобто в нас був шлях, або виїхати через міст, який підірвали; через Бучу і Гостомель, де вже почалися бої; наступна сторона – суцільна річка Дніпро, а на північ у нас Білорусь. Ми розуміємо, що ми в пастці. 

    Життя в нових реаліях

    От і все, 26–го лютого в нас пропало світло, вода, зв’язок і взагалі всі комунікації з навколишнім світом. Почалося життя в нових реаліях. У телефоні ми підключили радіо, телебачення вже не було. У нас був генератор, і ми його один раз на день вмикали, щоб зарядити телефони і отримати воду, яку качала нам свердловина. 

    Перші три-чотири дні, навіть тиждень люди ще виходили зі своїх домівок: росіяни і кадирівці цивільне населення поки не чіпали. Вони були усюди, усюди встановили свої блокпости. У нас є величезний завод «Вікноленд», там вони облаштували свою базу. Їх було дуже багато. Також у нас в Димері є велика лікарня, вона одна на всю округу. Туди рашисти звозили поранених. Перші дні нам вдавалося між сусідами перебігати один до одного, тим більше, що я живу на околиці Димера. 

    Росіяни та кадировці вже стояли в Катюжанці. Вони почали окуповувати Козаровичі та всі сусідні села.  

    «Два магазини «Фори» та декілька аптек відкрили свої двері для наших жителів і хто встиг набрав собі продуктів. Люди брали все, що їм потрібно, адже ми розуміли, що поставок продуктів вже не буде. Згодом орки порозкрадали та зруйнували всі магазини в Димері».

    «Почалися активні бої. Було дуже гучно, в нас з одного боку Буча, з іншого – Бородянка. Коли наші почали частково їх вибивати — накривали артою, «Байрактарами» та іншою зброєю, ми одразу відчували це на собі».

    Винищувачі літали так низько, що я думала зірве дах нашого будинку.  Вночі та вдень чули прильоти, постійно стояли хмари диму, літали та стріляли гелікоптери. Танки та воєнні машини орків постійно пересувалися по Димеру.  На жаль, почали гинути наші Димерці та жителі сусідніх сіл… все частіше чули про полонених. У Димері точилися бої…не стихали ні на мить. Танки їздили, як хотіли та, де хотіли.

    Ми проживаємо в приватному будинку. В одній частині ми з чоловіком та сином, в іншій його частині – мої батьки. Невеличкий погріб біля нашого дому став як рідний, бо дуже багато часу ми там проводили. Ховалося нас там п’ятеро. 

    На щастя, в нас були запаси їжі, адже в моїх батьків був город, і вони зробили заготовки ще влітку. Картопля та овочі. Нас це врятувало. Я не знаю чим харчувалися люди, які живуть у багатоповерхівках. Поставок їжі та медикаментів, звичайно, не було. 

    Перший тиждень росіяни нікого не чіпали. Вони займалися своїми справами. А вже через тиждень орки почали ходити по домівках, дворах, вони «віджимали» автівки та робили все, що заманеться.

    Якщо порівнювати росіян та кадирівців, то перші ще порівняно нормальні. Кадирівці абсолютно неадекватні та жорстокі. На війні дрищі, а на цивільному населенні відривалися, як могли. Біля нас, на щастя, були росіяни. 

    Рішення тікати 

    У мене постійно була думка про те, як вийти з Димера. Після нашого містечка йде Демидов, а далі міст, який потрібно було переїхати. Від Димера до моста десять кілометрів. Там не було окупації. Тобто, щоб проїхати до місця, де не було окупації, потрібно було здолати цей шлях. Деяких людей, які намагалися виїхати, розстрілювали в лобове скло. 

    Я роздумувала, як проїхати ці десять кілометрів через орків та їхні блокпости, як перейти річку, бо вона дуже піднялася. На вулиці — початок березня.

    Організованого виходу в нас не було. І от шосте березня стало переломним. Ми тоді, як завжди, сиділи в нашому погребі. З кожним днем інтенсивність обстрілів зростала. Було все ближче, більше та гучніше.

    Ми сиділи з моїм 15-річним сином та розмовляли про літо: хто куди б хотів поїхати… І тут він дуже спокійним тоном сказав: «Мам, якщо ми виживемо, то я хотів би поїхати в Карпати». І для мене це спрацювало, як поштовх: «Що значить, якщо виживемо?».

    Я зрозуміла, що цю реальність ми прийняли, далі потрібно ухвалювати рішення. Це буде не спонтанне емоційне рішення, а потрібно про це виважено подумати: оцінити ситуацію, зрозуміти ризики. 

    «Ми боялися залишатися, адже розуміли, що коли орки будуть відходити, то руйнуватимуть все за собою. Плюс я дуже боялася зґвалтування, казала краще вже смерть. Ці думки не полишали мене». 

    На щастя, в нас у селі про зґвалтування я не чула, в сусідніх селах – так. У нас лише розстрілювали.

    Коли я вибігала до сестри, то бачила, що в нас є один шкільний автобус, який на свій страх та ризик, возить людей до переправи. А напередодні, 10 березня, я на власні очі бачила, як автобус почав вивозити людей, і їм назустріч виїхав БТР і перекрив їм дорогу. З танка вийшли росіяни і поставили умову їхати тільки через Білорусь. 

    Так 10–го березня ми зібрали собі кожен по рюкзаку, було дуже холодно. Взяли все найнеобхідніше, бо зібралися йти пішки: евакуаційний автобус ходив дуже рідко і на нього в основному сідали жінки з маленькими дітьми. Туди було нереально потрапити. І от ми пішли пішки до сусіднього села Демидів. Було дуже страшно, йшли невеликою колоною містян. 

    Біля «Фори» є молитовний дім, куди підприємці позвозили продукти, і молитовний дім сформував для кожного пакуночки. Це була наша точка збору. І от коли ми на десяту ранку туди підійшли, то відправлявся автобус. Люди, які зібралися і не влізли в нього, вирішили йти пішки. 

    Взяли білий прапор, проходили через їхню базу «Вікноленд», бачили на шляху розстріляні машини мешканців нашого містечка, знали чиї це машини, навіть знали кого вбили. 

    Моєї подруги чоловіка вбили, йому було 29 років. Його тіло вона змогла забрати лише на третій день. Щохвилини ми розуміли, що цей момент може бути останнім. 

    «Ти йдеш, а орки їдуть на танках, починають «стібатися», матюкатися направляти автомати. Ми йшли й мовчали. Наша головна мета була – просто пройти. Ти ні про що не думаєш. Я міцно тримала Гліба, свого сина за куртку, а чоловіка за руку і ми йшли мовчки з нахиленими головами. Десять кілометрів – наша дорога життя у прямому сенсі цього слова».  

    Ти не знаєш чи стрельнуть тобі в спину чи ні. На наступний день людей, які намагалися вийти, розстріляли. Все залежало від їхнього настрою: логіки та системи в їхніх вчинках не було. 

    Ми дійшли до Демидова, вкінці Демидова була вже переправа. І якраз так вийшло, що в той же день був перший офіційний вихід з Демидова. Ми взагалі про це не знали, це просто збіг обставин. Там був Червоний Хрест та дуже багато людей. Там же зробили саморобну переправу через річку, змайстрували плаваючий місток, щоб не переходити річку по пояс у воді. Тому що до 11 березня люди переходили по пояс у воді. На вулиці 0 градусів…з дітьми чи без дітей…ти йдеш 50 метрів вбрід. Спочатку по коліна, а вже 10 числа по пояс. Вода дуже піднялася

    Коли ми вже пройшли Демидів, все було більш-менш спокійно…було багато росіян, багато блокпостів. У багатьох людей перевіряли речі, девайси, документи. Нам пощастило. У нас нічого не перевіряли. 

    І от ми пройшли саморобний міст. Там на нас чекали родичі з машиною. Далі ми поїхали всі разом у Вінницьку область, в Бушу. 

    Коли я була в безпечному місці, по дуже рідкому і поганому зв’язку я дізнавалася про наших… після 15 березня у них почався треш. 

    Постійні обстріли, бої, в Димер прилітало… Орки шмонали будинки по Димеру, крали авто, викрадали людей та волонтерів… для наших жителів це був суцільний жах… З кожним днем було гірше й гірше.

    Багато орків жили по людських хатах, а 31 березня у них, мабуть, була якась команда, вони о 4 ранку покидали на своїх блокпостах ящиками з боєприпасами, танки…Вже потім нам сказали, що їм повідомили,  що через 20 хвилин підірвуть Катюжанський міст і хто не встигне, той залишиться тут. Багато орків спали по хатах, а зв’язку ж не було, тому в нас досі  ходять по лісах люди та відловлюють по 20 та більше рашистів.  

    Димерська сільрада. Коли орки покинули містечко, місцеві жителі вивісили на ній прапор України

    Димерська сільрада. Коли орки покинули містечко, місцеві жителі вивісили на ній прапор України

    А ті, хто знали, що будуть виїжджати, набили свої машини крамом. Вони відчиняли усі магазини та вигрібали буквально усе. У нас є фабрика постільної білизни «Ярослав», то вони вигребли постільну білизну, рушники, спідню білизну. З будівельних магазинів, дитячих  та крали усе. 

    І от 31 березня орки тікали з Димера як цигани на бричці. З їх військових машин стирчали ковдри, пральні машини, згорнуті килими, а зверху сиділи вони.

    Зникло чимало наших людей. Виходили з дому й не поверталися.

    Повернулися додому ми 7 квітня. Одраз після від’їзду орків у Димерській та Бучанській ОТГ ввели комендантську годину. Нікого не впускали та не випускали. Зайшли ЗСУ і займалися зачисткою. І як тільки нам дали добро на в’їзд додому, ми в той же день виїхали.  

    Першим поїхав чоловіки: він виїхав з Буши додому, взяв машину і забрав нас. Нам зробили перепустки на в’їзд. Аби подолати переправу через річку знадобилося сім годин, був величезний потік машин. Сусіднє селище Козаровичі абсолютно все зруйноване, розстріляли дуже багато людей там. На фоні сусідніх сіл Димер постраждав найменше. 

    Протягом двох тижнів після повернення додому в нас все ще не було ні зв’язку, ні води, ніяких комунікацій. 

    Життя триває

    Зараз у мене відчуття, що потрібно жити далі, я зайнялася роботою, планую своє життя. Я зробила купу висновків, що не потрібно нічого відкладати на завтра, бо завтра може не настати. 

    Я розумію, що зараз ніхто за мене не організує мій психологічний стан, адже усі зараз в такому стані. Зараз це моя відповідальність. Я намагаюся знаходити хороше у багатьох речах: пішла зробила собі манікюр, зачіску…Якщо вони повернуться чи ситуація буде загострюватися в нашому регіоні, то вже будемо дивитися по ситуації. 

    Закордон їхати не планувала і не планую. По-перше, не хочу залишати чоловіка, по-друге, тут я буду більш корисна. Я хочу побачити момент як наша Україна буде відроджуватися, я в це свято вірю і хочу бути учасником цього процесу.

    Візит до сусідніх сіл

    24 квітня ми поїхали на мопеді в Бородянку. Коли я побачила Бородянку і пізніше Бучу, я зрозуміла наскільки легким переляком ми відбулися. Центру Бородянки просто немає, там немає жодного вцілілого багатоповерхового будинку, кожен п’ятий приватний будинок був зруйнований. Що мене ще там вразило, так це безкінечна кількість окопів та бліндажів, цілі містечка з окопів. Я навіть боюся уявити скільки там було загарбників. Ми бачили страшний безлад: купа коробок із сухпайків, кинуті речі…ми це все боялися чіпати, бо могло бути замінованим.

    В той же день була Пасха. І ми от приїхали, я стала і почала знімати відео, усюди був запах гарі,  в обпалених дворах сиділи люди за столиками. На столах стояли пасочки і грав на всю гімн України. Люди, які залишилися без домівок сиділи й співали українських пісень.

    Першого травня вирушили в Бучу, Гостомель, Ірпінь. Я дуже добре знаю ці місця, там живе багато наших друзів. Я перебувала в шоці від побаченого. На воротах маєтків ще була новорічна атрибутика, а будинок спалений вщент. 

    Вибило з колії мене місце, де рашисти постягували спалені машини цивільних та військову техніку. 

    «На кожній машині були вистріли в лобове скло, стріляли чимось тяжким, явно не з автомата. Машини були в крові, а на одній навіть висів шматок шкіри. Нам розповіли, що там знайшли дівчинку без голови. В автівках лежала їжа, дитячі іграшки та нагадували про колишніх власників…»

    Мабуть, нам потрібно пройти цей досвід, аби пройшла точка неповернення та люди остаточно зрозуміли, що росіяни нам не брати. Я впевнена, що існує Божий промисел, і я впевнена на 100% усі люди почнуть «поспішати жити»  та будуть намагатися встигнути все, не будуть нічого відкладати на потім: будуть робити все швидше, якісніше та із задоволенням.  От такою ціною ми отримуємо цю свободу. Кожен із нас зміниться. Так, не усі прийдуть в нормальний стан після усього цього, але якість та цінність нашого життя буде зовсім на іншому рівні.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Осадча | Translation: Mariia Moskaliuk

    Окупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!