• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Кирило Заклунний: «Із Бучі ми йшли пішки. Дорогою оминали тіла безжально вбитих»

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

    25 Червня 2022

    Кирило навчався у коледжі, так минали його будні. Після занять працював у бані в Ірпені, аби зібрати кошти на свої підліткові забаганки. У вільний час він грав з друзями і життя його було безтурботним. Тоді він і гадки не мав, що колись закриватиме очі своїй восьмирічній сестрі, аби та не бачила трупи розкидані по дорозі.

    24 лютого о сьомій ранку мене розбудила мама, щоб я ліг подалі від вікна, оскільки пролетіло дві ракети і почалася війна. Я одразу відкрив свій смартфон, щоб почитати новини. Тоді по свій Україні пролунали вибухи. Ми вирішили їхати на Захід, почали збирати речі, але на всіх дорогах були страшні затори. Потім було чутно вибухи десь в Гостомелі (ми жили в Бучі, а це поблизу). У локальних телеграм каналах публікували відео бою в гостомельському аеропорту. Його бомбили ворожі гелікоптери. У нас було чутно вибухи. Ми вирішили не їхати, оскільки боялись застрягти в пробці та попасти під удар. 

    Ввечері почалось бомбардування. Ми жили в приватному будинку і в нас не було підвалу,  тому ми пішли до сусідньої багатоповерхівки. Там провели три ночі,  а вдень ми ходили додому, коли було спокійно.

    27 лютого вимкнули світло. А 28 числа ми сиділи в підвалі і почули, як важка техніка проїхала повз нас. Десь через години дві після цього ми вирішили піти додому. Я одразу ж ліг спати. Зранку наступного дня батьки розповіли, що то проїжджав ворожий БМП, якого рашисти покинули, втікаючи від ЗСУ. Сусіди знайшли в ньому їжу, рюкзаки, бронежилет та злили дизель.  Мій батько дав машинне масло і вони, разом із сусідами, взялися робити коктейлі Молотова.

    Кирило Заклунний

    Першого березня приблизно о десятій годині ранку ми пішли до магазину. Там видавали продукти безкоштовно. Дорогою ми зустріли три одиниці бронетехніки з нашими військовими. Коли ми стояли в черзі, вівся бій з другого боку Бучі і снаряд прилетів в дім, який був поблизу від нас, буквально у ста метрах. Ми забрали продукти та швидко пішли додому. Ввечері світло увімкнули. Це була дуже приємна подія. Не думав, що таким звичним речам можна так радіти.

    Ситуація дедалі гіршала. Перша спроба евакуації

    Четвертого березня Буча вже була окупована і електропостачання перебили. Три дні коли було світло я провів в навушниках граючи на консолі, але навіть вони не рятували від гучності вибухів. Ми взагалі спали, їли та робили все під звуки пострілів та вибухів. Коли світло знову вимкнули, стало важко. Заряд на телефоні треба було економити і зайнятися було нічим.

    «Наступного дня зникла вода, а через день – газ. Тоді ще був мінус на вулиці і було достатньо холодно. Ми носили зимні речі постійно, спали під трьома ковдрами, готували на вогнищі». 

    Восьмого березня ми пішли до найближчого магазину. Він був майже весь розкрадений, але на складі ще залишилися напої, хімія. Між коробками знаходили їжу. Також ми зайшли до зоомагазину, взяти кішці корм. Коли виходили, побачили колону техніки, яка їхала по сусідній вулиці, і ми швидко пішли додому.

    Наступного дня ми дізналися про евакуації, пішли в центр Бучі. Там було багато людей. Ми чекали автобуси до п’яти вечора, але вони не приїхали. До того ж було досить холодно. Вночі ми не могли спати, оскільки поблизу стояла ворожа артилерія і вибухи із спалахами не давали заснути.

    Таки евакуювались. Оминаючи трупи

    10-го березня о десятій ранку ми знову пішли на евакуацію. О 12:30 колона людей вирішила не чекати автобуси, а піти пішки через Ірпінь. Ми ж вирішили що трішки почекаємо. О другій ми думали, що вже автобуси не приїдуть і пішли пішки. Із нами пішли ще декілька попутників. Разом нас йшло близько 16 осіб. Місто було розтрощено, усі вітрини вибиті, будинки без вікон, багато спалених машин. Коли ми перейшли переїзд, то вирішили йти дорогою паралельною від центральної, оскільки центральна була переповнена технікою. Дійшовши до кінця вулиці, ми повинні були повернути і вийти на основну, спуститися і ми б опинились в Ірпені, поблизу торгового центру «Жираф». 

    Будинки, які обстріляли російські війська в місті Буча

    Ми побачили страшну картину: людей вісім лежало на дорозі. Людина на велосипеді, чоловік,  силует жінки. Нам довелось йти повз них. Мій батько ніс речі і був попереду, мама втомлена, тому я вів сестру, закриваючи їй очі. Спустившись ми дійшли до нашого КПП. Нас зустріли бійці ЗСУ. Вони нас підбадьорили, посадили в газель і вивезли до романівського мосту. Там, перейшовши по балкам через річку, нас посадили в машини швидкої та відвезли в Київ. Там нас зустріли родичі. Через два дні ми поїхали до Болгарії.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Юлія Зарудніцька | Translation:

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!