Юлія Іванова пів року прожила в окупованому Мелітополі. На її очах озброєні росіяни рідне місто грабували, завішували чужими прапорами, принижували гідність його жителів, залякували їх та погрожували. За цей час мелітопольці пережили страх перед голодом, холодом, смертю і зрадою. Як виживають містяни під тиском окупантів, про російську гуманітарку та захмарні ціни, патріотів та колаборантів, надію та зневіру Юлія Іванова розповіла проєкту «Монологи війни». 

Я добре пам’ятаю цей день, бо хворіла на COVID, і у мене на 25-те лютого було призначене тестування. Я мала зранку їхати до лікарні. У мене температура. Я то спала, то не спала. О 5:30 прокинулася від вибуху. Це був удар по мелітопольському аеродрому. Ми живемо зовсім поруч. Незрозуміло було, що відбувається, почали шукати інформацію і побачили виступ путіна про спецоперацію. Дізналися, що в інших містах також вибухи. Одразу зателефонувала батькам, бо вони мають звичку вранці по темному гуляти. То я попередити, щоб вони нікуди не йшли – почалася війна. 

Уже 24-ого лютого біля аптек виросли величезні черги. Люди гребли усі медикаменти. Такі ж черги я бачила біля продуктових магазинів. 

Нам було чутно вибухи. А по обіді їх стало більше. Над аеродромом стояли стовпи диму і лунали автоматні черги. Ніякої інформації не було, аж увечері виступив мер Іван Федоров, щось розповів, але ходили чутки, що російські війська уже під містом. Люди на південному в’їзді і техніку бачили, і солдатів. 

Ніхто не знав, що відбувається: чи місто ще наше чи вже захопили росіяни. А 25-ого лютого у місті на вулиці Ломоносова горів танк. Люди бачили колони російської техніки. Надвечір на наших вулицях уже були російські патрулі. 

Я пам’ятаю, міський голова сказав, що наші військові не хотіли, щоб місто зруйнували. Обороняти його важко, тому вони відступили до тих рубежів, де є захисні споруди, і вже там будуть бої. Так нам казали. 

«Було зрозуміло, що людей змушують співпрацювати з окупантами»

Ми не думали, що кидатимемо місто, бо у мене є батьки, які одразу сказали, що вони нікуди не виїжджатимуть: «Вб’ють то вб’ють, ми не поїдемо». Я не хотіла їх залишати, я їх вмовляла і сварилися, а вони: «Це наш дім і ми нікуди не поїдемо». 

Ми теж сподівалися, що зможемо перечекати, що повернуться наші війська. Ви ж бачили, що і на мітинги люди виходили, відстоювали свої погляди. Але чим далі, тим було важче. З кожним новим місяцем ставало ясно, що найближчим часом нічого не зміниться. 

Багато активістів, журналістів виїхали на початку березня, коли до тих, хто на той момент був відомий у місті, росіяни почали приїздити додому, проводити бесіди. Було зрозуміло, що людей змушують співпрацювати з окупантами, або буде все погано.

«У перші дні найбільше не вистачало хліба і ліків»

25-ого лютого росіяни увійшли у Мелітополь і одразу почалися погроми магазинів. У нас у середмісті був торговий центр, то вони його відкрили, а там і ювелірний магазин, і техніка «Apple», і одяг – все повністю розграбували. 

Також відкрили магазин з м’ясними виробами. То виносили награбоване цілими пакунками. А потім люди уже й самі почали грабувати: раз почалася війна, значить треба запасатися. 

26-ого лютого ми вийшли вранці дістати води, бо відрубилася електроенергія і почали казати, що з цим буде проблема. Бачили, як російські солдати при повній амуніції, озброєні, охороняли розбитий ними ж «АТБ». А наступного дня вони почали так зване «організоване мародерство»: контролювали, щоб люди заходили у магазин по одному, щоб тільки один пакет виносили, а що ти там набираєш, – твоя справа. 

Потім у місті були відчинені лише кілька супермаркетів і маленькі продуктові магазини, які працювали лише до 14:00, бо з 16:00 тоді починалася комендантська година, вулицями ходили російські патрулі. Хто до цього часу не встигав повернутися додому, був попереджений: ніяких різких рухів, робити усе повільно, зупинятися, показувати свої речі, бо будуть стріляти.

Знайома розповідала, як вона запізнилася і її перестрів патруль. Почали застерігати, що вона могла зустріти нацистів і постраждати від них. У нас був шок. Ну які нацисти? І взагалі, у Мелітополі живе, задається, 120 національностей! Тому це звучало якось дико. 

У березні було дуже важко. Підприємства стали. Банкомати порожні. Відділення банків то працювали, то ні, а на кінець березня взагалі зачинилися, тому з грошима була велика проблема, а ціни дуже високими. 

Не було продуктів. Все порозбирали, а нового нічого не завозили: з української сторони не було можливості, а з російської ще не почали. А ніхто ж не робив таких запасів, щоб їх вистачило на великий термін.

У перші дні найбільше не вистачало хліба і ліків. У аптеках розібрали усе за день-два. Коли стало ясно, що боїв у місті не буде, пекарні швидко повернулися до роботи. У двори приїжджала машина і хліб продавали просто з коліс. Ми самі почали пекти. 

Дуже злетіли ціни, але люди купували, бо розуміли, що навряд чи щось зміниться найближчим часом. Розгрібали навіть те, на що раніше ніхто не дивився. 

Знали, що продають викрадене з «АТБ», бо там є специфічні товари. Всі це розуміли, бачили, але що ти зробиш? До речі, люди казали, що розкрадали товар у магазинах не ті, у кого не було нічого. Свої ж місцеві під’їхали у ніч з 25-ого на 26-те, все вигребли, а потім продавали людям, які не мали можливості нічого самі знайти. 

Так, це незаконно, але таке було. Поліції не стало у перший же день. Залишився єдиний закон – це російські військові. І так по цей час.

«Пенсіонери беруть усе, що дають. У них немає іншої можливості протриматися»

Я не була на площі, коли росіяни роздавали гуманітарку, але знаю, що пенсіонери приходили і стояли у черзі за нею. І коли у квітні паски вивозили, то там стільки людей зібралося!

Розумієте, пенсіонери не знали, що робити. Мої батьки не мали можливості отримати свою пенсію до червня. Картки не приймали взагалі ніде, ми почали ними розрахуватися лише у квітні-червні. 

Я давала гроші батькам, щоб вони нікуди не ходили, щоб нічого не брали. Але ж у них була я. А що робити тим, у кого нікого і нічого не було? Ми намагалися допомагати тим, хто проживав поряд з нами, але це ж одиниці. 

Тому пенсіонери беруть усе, що дають. У них немає іншої можливості протриматися. Якщо у березні їм казали «Беріть, що дають, головне – виживіть», то зараз вони погані люди? Вони колаборанти? А як їм виживати?

Немає медикаментів або їх продають за космічною ціною… Російські ліки низької якості, а українські не всі доїжджають. Ми замовили ліки для пенсіонерів у нашому під’їзді, вже минув місяць, а вони досі не приїхали. Ну, не можуть їх доставити! У мене є знайома, дочка якої хворіє на муковісцидоз. Тричі їм передавали ліки і тричі російські військові їх відбирали. А це ж йдеться про людське життя… 

Тому коли їх називають колаборантами, вони думають, що Україна їх кинула. Що Україна не повернеться і намагається цим виправдати свій вчинок. Це дуже обурює людей. Вони не хотіли опинитися у такій ситуації. 

Мені не раз доводилося це від них чути. 

«Більшість просто намагається якось пристосуватися до цього життя»

Так, є ті, хто за росію і намагається вислужитися. Але є і ті, хто виживає. Підприємців поставили у такі умови, що або перереєструвати бізнес за російськими законами, або ніхто працювати не буде. Хтось на це погодився. Хтось працівників змусив отримати російські паспорти. Прямо на підприємства приїжджали люди і всіх змушували це робити, інакше – йдіть додому. 

А ти – єдиний у сім’ї, у кого ще є робота. У тебе діти. І тобі висувають умову: або отримуєш російські документи, або йдеш з роботи. І ти починаєш думати, чи твої переконання варті того, щоб мучити голодом родину?

Люди, яким була потрібна спеціалізована меддопомога, наприклад, операція. Якщо немає можливості поїхати до Запоріжжя, тоді тільки у Крим. А для цього теж потрібні російські документи. 

Більшість просто намагається якось пристосуватися до цього життя. 

«Найбільший потік за російськими паспортами був саме у літні місяці, коли люди почали втрачати віру, що щось зміниться».

Пенсіонери, щоб мати гроші, готові оформлювати що завгодно, аби отримувати пенсію і купувати предмети першої необхідності. Знову ж таки – щоб вижити. А для цього потрібен російський паспорт…

Моя знайома волонтерка вдома тримає безпритульних тварин – 9 кішок і 8 собак. Вона каже: «Ну, як я їх усіх вивезу?». Ми виїжджали, узяли з собою двох котів і це було непросто. А тут 17! А у Мелітополі дуже багато кинутих тварин. Просто дуже багато. Британські кішки вулицями ходять, сіамські. Багато вівчарок, хаскі. Є господарі, які віддають тварин у добрі руки. А є алабая кинули, він бігає, до нього підійти бояться, а у нього від голоду вже ребра стирчать. Волонтери намагаються допомагати їм хоч якось. 

Є люди, у кого старі родичі залишилися. Або у знайомої – донька з інвалідністю. І її немає як вивезти. Вона каже: «Приїду я у Запоріжжя, треба винайняти квартиру, продуктів купити, ліки. Може, мені заплатять якусь допомогу, а може, і ні. Я просто не виживу. А тут у мене принаймні є своє житло. Най я помру, але помру тут». 

«Військові почали свої родини перевозити до Мелітополя»

У Мелітополі проживало 150 тисяч людей, ми майже усіх знали в обличчя, бо бачиш їх постійно. Тому нових людей видно одразу. Звідки вони – хтозна, але точно не тутешні. І їх багато. 

Мені казали, що військові почали свої родини перевозити до Мелітополя. Я бачила якісь сім’ї, їх видно. Вони купують продукти і не знають, що масло «Молочна ріка» – це мелітопольський продукт. Чули, як одна дружина питала чоловіка: «Куди ти мене привіз, тут такі ціни! Як ми тут будемо жити?»

Чула, що були центри, куди набирали волонтерів для проведення референдуму. Об’яви по місту висіли. Але його ніхто не чекав. Буде, то й буде. А чого туди йти? Усі ж розуміють, що там уже все вирішено. Окупантам же не потрібно наше рішення, що ми не хочемо приєднання до росії. 

Збирати особисті дані вони почали давно: і коли SIM-карти видавали, і 10 тисяч рублів у вигляді допомоги надавали. 

«Коли свої здають своїх, це нічим не пояснити…»

У партизанів у Мелітополі не вірить ніхто, вірять у диверсійно-розвідувальні групи. Я чула, як біля автомоторного технікуму чоловік проїжджав на велосипеді повз російську військову машину, кинув під неї гранату і поїхав далі. Його вже на наступному перехресті схопили. Це те, що люди бачили і чули. А щодо вибухів? Так, вони є. Але хто це робить, як це робиться? Люди вважають, що це ДРГ. 

У квітні ми сиділи з дитиною на кухні і побачили, як до сусіднього будинку приїхало 9 машин. Це була тентована техніка з солдатами і БТР. Остання машина перегородила дорогу і військові кинулися до під’їзду. 9 машин приїхало арештувати одну людину, колишнього АТОвця. У них була інформація, що у нього є схованка із вибухівкою. Потім росіяни казали, що вони багато чого знайшли, а як там насправді, ніхто не знає. 

Намагалися не говорити жодного зайвого слова. Ти з людиною спілкуєшся, вона наче нейтральна, хоч і не патріотичних переконань, але хто знає, що там завтра буде. 

Галина Данильченко (місцева депутатка від «Опозиційного блоку», колаборантка – прим. ред.) збирала старших по дому і запропонувала їм доносити на своїх патріотично налаштованих сусідів, повідомляти, де живуть військові, АТОвці, учасники мітингів. Їм за це видаватимуть квартири. Старша нашого будинку, хоч вона була проросійською, відмовилася, а у інших будинках почалися арешти. Тобто люди намагаються користуватися ситуацією і собі щось заробити на цьому. 

Знайома підприємець розповідала, у неї вдома товар зберігався. Коли вона поїхала, старший по будинку розповів про це росіянам, ті вибили двері і винесли все, що було. 

У моєї куми на поверсі окупанти вибивали двері до квартири, де жив АТОвець. Всі знали, що там нікого немає, що він виїхав… Отак відбирають у людей квартири і селять своїх. І ти не знаєш, хто заселився у твоєму домі: чи квартиранти, чи це вже ті, хто приїхав у місто. От у нас у під’їзді три такі сім’ї, яких я раніше не бачила. 

Я все можу зрозуміти, але коли «стукають», свої здають своїх, відправляючи на смерть, це нічим не пояснити… 

«Вони казали, що це не окупація. Що ми просто повернулися в росію»

Я виїхала з сином і котами. Батьки лишилися. Все, що змогла, я для них зробила – купила електричну плитку, пенсію їхню зняла. На якийсь час вистачить, а потім будемо разом з друзями якось допомагати їм. 

Щоб нас пропустили на другий день, ми заплатили військовим. І ще нам дуже-дуже пощастило, бо люди стоять і по тижню, чекаючи на дозвіл. Люди чекають у жахливих умовах! Узбіччя – суцільний смітник, запахи такі, наче хтось помер, бо спека – до 38-ми градусів. Чи палить сонце, чи йде дощ – немає де сховатися… У Василівці, де пропускний пункт, уже померло 11 людей літнього віку. Якщо стояти кілька діб посеред траси просто неба, то стане погано не лише старим, а й молодим. 

Читайте також: «Вони бачать українські номери, дитину і проявляють жести добра»: як черкащанка здолала чотири кордони, тікаючи від війни

Я що хотіла б сказати. Проводити переговори з путіним – це не метод, це ні на що не впливає. Росіяни все одно робитимуть те, що хочуть. Мелітополь для них – ключове місто. Але ми дуже не хочемо залишатися в окупації. А вони казали, що це не окупація. Що ми просто повернулися в росію. 

Ми хочемо мирного життя. Звісно, воно уже не буде таким, як до 24-ого лютого. Ми хочемо миру, але не шляхом поступок. Я знала людину ще з школи. Він позавчора загинув. Які поступки? Як це можна компенсувати? Яким перемир’ям? Тільки перемогою, я так вважаю. Як можна компенсувати дітей, які загинули, залишилися каліками? Які гроші це компенсують? Потрібна тільки ПЕРЕМОГА у цій війні.