• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    «Коли розповідаю про все побачене — ще й досі набігають на очі сльози». Кропивничанин отримав орден за те, що розвозив воду під обстрілами в Миколаєві

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    20 Листопада 2022

    Олександр Ткаченко з Кропивницького, працює на підприємстві критичної інфраструктури. У квітні Олександра відправили у відрядження в Миколаїв, допомагати розвозити воду по районам міста. Чоловік працював по 15 годин на добу, в той час як рашисти обстрілювали Миколаїв і в день і вночі. За виявлені професійні якості Олександр був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Про тиждень роботи під обстрілами чоловік розповів спеціально для «Монологів війни».

    Я з міста Кропивницького. Працюю на підприємстві критичної інфраструктури КП «Універсал 2005» Кропивницької Міської Ради. В теплі пори року працюю на водовозці, а взимку переобладную її під дорожню машину по прибиранню проїжджих частин. Так само і інші машини нашого підприємства влітку роблять один вид робіт, а на зиму переобладнуються під інші. Взимку на роботі ми чергуємо по 12 годин, з 5-ма одиницями техінки. На кожну бригаду по одному навантажувачу і чотири машини, що розкидають пісок. Сніг, ожеледиця це все природні явища, які знаходяться в зоні нашої відповідальності. Під час змін ми перебуваємо на підприємстві, у нас є кімната для відпочинку, де ми чергуємо. З нами завжди знаходиться відповідальна особа з управління. Виходимо працювати в місто, як тільки отримуємо наказ. З нами знаходяться майстри, директор, головний інженер, механіки. Поки на маршрут не виїхали автобуси і маршрутки, ми вже маємо вичистити сніг з доріг, а потім засипати їх сумішшю проти ожеледі. У нас є бригадир, який призначає нам ділянки роботи, але, в основному, у нас є сталі маршрути, на яких ми працюємо.

    «Через обстріли росіян Миколаїв залишився повністю без водопостачання»

    У мене не було передчуття, що може початися війна, навіть не вірилося в це, але новини про ймовірність нападу росії впливали на мене тяжко. Але, я жив звичайним життям, продовжував працювати. Та, коли все почалося, це було для мене сильним ударом. Про те, що почалася війна дізнався зранку 24 лютого, з телебачення. Звісно я переживав і все одно не міг повірити в реальність того, що відбувається. 

    На роботу я продовжував ходити як зазвичай, адже моє підприємство належить до критичної інфраструктури. Нам виписали пропуски, ще ж якраз був зимовий сезон. Зимою ми працюємо в режимі чергування, бо наше підприємство пов’язане з прибиранням міста, тролейбусних і автобусних маршрутів. У такому режимі я і працював до другої половини квітня. Про поїздку у Миколаїв я дізнався, 17-го квітня, у неділю, коли десь після обіду, мені зателефонувала наша замдиректора. Сказала, що треба бути на зв’язку, бо планується відрядження, а куди не сказала. Після неї зателефонував головний інженер, сказав, що треба зустрітися. Буквально через півгодини ми зустрілися і в усній формі все обговорили. Він доніс мені інформацію, що у наших сусідів миколаївців сталося горе, місто залишилося геть без води, тож треба якомога оперативніше їм допомогти.

    Оскільки була неділя і підприємство не працювало, треба було глянути до автомобіля і повиправляти деякі технічні нюанси, щоб машина була готовою. Головний інженер домовився із приватним підприємством, де працювали слюсарі, які нам не відмовили у допомозі і за дві години перебрали все, що потрібно було. Увечері я заїхав на автозаправну станцію, заправив автомобіль і вже о 6-й ранку наступного дня був на маршруті. Звечора, приїхав додому, поставив жінку перед фактом. Вона, спочатку глянула на мене злякано з-під лоба, але потім змирилася, бо бачила, що я вже налаштувався. Подзвонила доньці, вона теж почала мене відмовляти, мені ж вже 61 рік. Казала: «Може, не треба? Може, нехай, молодші поїдуть?» Але, що молодші? Молодших треба берегти. 

    Працівник на водовозці

    Машина, на якій працює Олександр

    Звісно було страшно їхати, адже тоді лінія фронту знаходилася неподалік від Миколаєва, але, було шкода людей, які опинилися в такі ситуації, без води. Спочатку, домовленість була така, що, ніби, їдемо на кілька днів, допомогти людям, доки полагодять водопровід. Але, він і досі не зроблений. У місті почали бурити нові скважини, робити водопроводи, але ж, ця вода непридатна для пиття. Водопровід йшов на Херсон та Миколаїв, на цій розвилці росіяни його зруйнували і тепер не дають нічого з ним зробити. Його розбили 14-го чи 15-го квітня, а вже 17-го мені зателефонували і сказали, що треба їхати допомагати. Відремонтувати цей водопровід не можна і досі, бо рашисти не дають цього зробити. А на той час лінія фронту взагалі була не далі ніж 15-ть кілометрів. Тому, росіяни знали, що перебили те місце і не давали підійти туди аварійним бригадам. 

    «Миколаїв світився від обстрілів ніби на Новий рік від салютів»

    Наші машини зібралися за Бобринецьким кільцем у Кропивницькому і вирушили в дорогу. По дорозі, ближче до самого міста, побачили розбитий автобус, згорівший легковий автомобіль, який стояв у полі, буквально за 30 метрів від проїжджої частини, а також згорівший «Пікап». Перед Миколаєвом зупинилися на блокпості, у нас запитали мету нашої поїздки і одразу ж пропустили. На блокпості ми зідзвонилися з нашими кураторами, які нас зустріли, завели на територію водосховища, з усіма познайомили, все розказали.

    Кожен наш автомобіль супроводжували легкові, щоб завести на потрібні адреси. А звідти ми вже поверталися самі на водозабір і знову грузилися. Перший день було якось незвично, адже, все таки, чуже місто, та ще й «гепають» з усіх сторін. На перехрестях усе в шинах та коктейлях Молотова, навколо розбиті будинки. Але, треба було працювати, тому якось адаптувалися, що вже і не зважали на сирени. Було таке, що стоїш на водозаборі, а під ногами земля труситься і чути вибухи навколо. Але вдень вони не так стріляли, більше вночі. Тільки починало темніти, люди зморені лягали відпочивати, як одразу ж рашисти починали обстріли. І так до самого ранку. Місто світилося ніби на Новий рік від салютів. Тоді вони були набагато ближче до міста і могли обстрілювати його з різних видів зброї. Неподалік від місця, де ми проживали також був прильот.

    Миколаївський «Дім Милосердя»

    Миколаївський «Дім Милосердя», де проживав Олександр

    Увечері нас завезли у «Будинок милосердя імені Святого Миколая». Там нас також дуже добре прийняли, накормили гарячою їжею, завели у наші кімнати. Кімната на дві людини, нам виділили по одному електричному калориферу на кімнату. Рано о 6:30 нас забирав на роботу автобус. Оскільки ми приїжджі, то вирішили з хлопцями, що приїхали сюди допомагати, а не відпочивати. Тому, назад нас привозили у цей дім милосердя о 20-20:30 вечора. Машини свої ми завантажували з вечора, щоб зранку вже розвозити воду на адреси. На день виходило десь три таких поїздки. Спочатку у нас кожного дня були різні адреси, а потім уже виробився графік, ми трохи вивчили вулиці. На одну ходку приходило до 300 чоловік. Люди займали черги, я зробив чотири крани. Люди допомагали один одному один відкриває кран, інший тримає шлангу. Дуже було багато мам з дітьми та літніх людей. Бабусі по 90-років, які жили на 6-8 поверхах, заносили воду додому, прибігали знову питали, чи моя машина ще буде стояти. Кажу: «Поки тече вода, доти і буду стояти. А якщо закінчиться, то я загрузюсь і приїду знову». Одна ходка займала десь 2-2,5 години. Бочка на моїй машині вміщала 5 кубів, а на інших по 6-7. Воду зливали безперервно. Люди набирали її і в скляні бутлі і в пляшки від молока та вина. Хто в що міг. Не було ніяких обмежень на одну людину. Люди приходили питали, скільки можна взяти? А я їм казав, що нехай беруть скільки зможуть. Ті хто жили ближче бігали додому, наливали воду у ванни. На наступний день приїжджаєш, а людина хвалиться: «Ой, я і випрала все і повимивала і дітей малих покупала».

    Читайте також: «Другого життя не буде, дитина має жити повноцінно тут і зараз», — історія жінки з Миколаєва, яка вивезла сина до Німеччини

    Запам’яталася також одна дуже молода дівчина, яка приходила з маленькими дітьми набирати воду. В одній руці тримає баклажку, в іншій дочку, а за дочку тримається вже син і також тримає баклажку. Дівчина набирала баклажок 7-8 води і тягнула їх аж на 8-й поверх. Надивився різного. Поки там був, ще якось не так близько до серця все це приймав, а вже коли приїхав додому і розповідав дружині, то наверталися сльози на очі. Дуже був емоційно важкий момент, коли прийшов за водою один інвалід, а в мене вона вже закінчилася. Він прийшов лише з однією пластмасовою пляшкою. Я кажу: «Немає вже води, зараз постараюся як можна швидше приїхати». Він собі пішов помаленьку. А потім я згадав, що нам давали з собою їжу і пляшку води. Беру її з машини, виходю, а чоловіка вже нема. Я швидко побіг за ріг будинку, побачив його, покликав. А він дивиться на мене і ледь не плаче. Кажу: «Беріть поки хоч цю, а я потім ще приїду»

     

    Попри те, що Миколаїв обстрілювали щоночі, ми приходили настільки виснаженими з роботи, що просто відразу ж «відключалися». Бувало, звісно, що колись то о 22:30, то о 1:30 ночі прокинешся і слухаєш ці канонади до ранку. Але, зрештою, організм і психіка до всього звикають. Стоїмо з хлопцями розмовляємо, перекурюємо, дивимося на ці «феєрверки», де і з якого боку вони засвітилися. На той час, коли ми їздили, були прильоти і в центр міста і на вокзали, навіть було чотири прильоти у зоопарк. Розбиті бази, будинки, храми…

    «І досі набігають сльози, коли згадую тих нещасних людей з баклажками»

    30-го квітня о 17-й годині ми виїхали додому, у Кропивницький. Справа в тому, що за цей час ми вибрали всю воду. На водозаборі де ми грузилися, дуже багато транспорту набирало воду. Возили машинами швидкої, «Пікапами», прицепами, приїжджали навіть трактори з баками. Тому, за два тижні вичерпали всю воду. Але, у місті набурили багато скважин і трохи пізніше почали пускати технічну воду. У зв’язку з цим, наше керівництво зідзвонилося і вирішило, що нам вже теж треба додому. У Кропивницькому теж треба було свою роботу робити, тому вирішили, що час пік пройшов. Їхали на два дні, а відпрацювали майже два тижні. Коли повернувся додому і розповідав про все побачене, набігали сльози. Вони і зараз набігають, коли згадуєш тих нещасних людей з баклажками. Довелося бачити інвалідів, з милицями і баклажками. Рука не працює, людина тягне милицю, тягне ногу, та ще й баклажку. 

    Я навіть не міг подумати, що за свою роботу отримаю відзнаку. Але, одного дня подзвонив товариш і питає: «А чого це ти мовчиш? Я чув тебе там Володимир Олександрович (Зеленський – ред) нагородив!» Кажу: «Та я нічого не чув про це». А потім вже в інтернеті дочка вичитала і надіслала, пост нашого мера, Андрія Павловича Райковича,який пише, що відзначили 9 водіїв, в компанії яких опинився і я. Нагородили людей, які на автобусах евакуйовували людей із Маріуполя і мене поруч з ними. Нагородили нас 23 серпня, до дня Незалежності України. Отримали нагороду 14 жовтня, в честь Дня захисників і захисниць України

    Олександр Ткаченко

    Олександр з нагородою

    Зараз я продовжую працювати у Кропивницькому. Поки ще займаємось розвезенням води, прибиранням проїжджих частин, транспортних розв’язок, а також маршрутів міського транспорту. Стараємося пдітримувати місто у належному вигляді. Також готуємося до переобладнання транспорту та зустрічі зими, щоб вона не застала нас зненацька. Чекаємо перемогу і віримо, що після неї наша країна буде світла, красива і весела! Якщо буде така потреба, готовий знову поїхати на допомогу сусіднім містам. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!