• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олена Наливайко

    «Коли настав час обирати країну — я просто написала на листочках їх назви і витягла всліпу Ірландію», — історія жінки, яка евакуювалася з Києва

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    8 Березня 2023

    Олена Наливайко до війни мешкала під Києвом. 24-го лютого, переїхала в інший кінець столиці до друзів, які мали підвал. Сидіти у підвалі з місячною дитиною було складно, тож Олена вирішила виїхати в Італію до родичів. Там жінка провела всього місяць, адже Італія ще не надавала жодної допомоги українцям. У підсумку, завдяки сліпому жеребу Олена обрала Ірландію, де живе вже 8 місяців. Про свій вибір не шкодує адже знайшла власне житло, а також школу для дитини. Своєю історією Олена поділилася з «Монологами війни».

    Мене звати Олена Наливайко. Наша родина жила у домі під Києвом. До війни я була вагітна, а безпосередньо перед її початком, дитині вже був місяць. Зараз моя сім’я складається з двох доньок ( страшій 7 років, а молодшій вже 9 місяців) і чоловіка. До війни я займалася своєю улюбленою справою організацією івентів: дитячих свят, весіль… Здебільшого, це були якісь приватні свята, а не комерційні. 

    Передчуття того, що може початися війна, у мене не було зовсім, від слова «взагалі». Я не дивлюся новини, бо це моя принципова позиція взагалі не дивитися телевізор. Тому, про ці всі нагнітання я чула лише досить віддалено. Але, ми продовжували жити своїм життям, бо нам було чим займатися. Тим більше, у нас народилася дитина. Тож, ніякого передчуття що щось станеться не було. 

    «Важко висідити у підвалі з маленькою дитиною»

    24-го лютого, коли я дізналася, що почалася війна у мене був шок і відчуття того, ніби ти знаходишся не в цій реальності. Ми прокинулися о 5-й ранку, від глухих звуків і трясіння стін. Оскільки ми жили у Вишгородському районі, то поруч з нами знаходилися об’єкти, які зазнали атаки. Коли я прокинулася, то чоловік вже стояв на ногах і дивився у вікно. Я запитала його, що сталося? А він відповів, що поки сам не знає, але це вже не перший подібний вибух. Відповідно, з 5-ї ранку вже ніхто не спав. Коли розвиднілося, вже побачили на дорогах військову техніку. Тоді вже почало бути трохи страшно. Оскільки в нашому домі немає підвалу, то після обіду ми вирішили з дітьми поїхати до наших друзів на іншу сторону Києва, у яких підвал є. Їхали три години, хоча, зазвичай, туди їхати хвилин тридцять. Наступні дні провели там.

    З нашого містечка, де ми живемо, ще з 5-ї ранку масово почали виїжджати машини. Це продовжувалося цілий день. Через це, утворилася купа заторів. У нашому чаті жителів містечка розпочалася паніка. Думаю, що половина жителів в той день точно виїхала. Ми ж просиділи у друзів два тижні. Підвалом за цей час, звичайно ж, довелося користуватися, адже поруч з нами знаходяться об’єкти, які були обстріляні. Тобто, тут теж було неспокійно. Але, хоча б, був підвал і було де сховатися. Однак, з маленькою дитиною у підвалі висидіти дуже важко: і фізично і морально. У перші кілька днів ми ще нічого не розуміли. Здавалося, що це якась паралельна реальність і воно все зараз закінчиться. Але, з кожним днем стан ставав більш депресивним, ти розумів, що нічого не закінчується. І, навіть до цього часу мене гнітить стан, коли ти нічого не можеш планувати, а твоє життя ніби на паузі. 

    Київ на початку повномасштабного вторгнення

    Київ у перші дні війни. Фото Укрінформ

    8-го березня ми з чоловіком прийняли рішення, що я з дітьми буду виїжджати. Чоловік довіз нас машиною до кордону, на якому ми були вже 10-го числа. Виїхали ми вчотирьох я, дві доньки і моя мама. Під час нашої дороги до кордону, зупинилися переночувати в Луцьку. На той час, там ще все було спокійно, а от вже коли ми переночували і поїхали далі, на наступний день там також було влучення в об’єкт. Можна сказати, що нам пощастило. Але, коли ми виїхали до Польщі і зупинилися переночувати неподалік від кордону, то чули і там всі ці вибухи. Ми спочатку не зрозуміли що це, я подумала, що хтось просто гупнув дверима. Але, мозок вже настільки був звикший, що одразу дав тілу команду «встати», бо щось не так

    «В Італії ще не було жодної допомоги для біженців з України»

    В Італії проживає моя тітка, а також її син з дружиною. Вони ще в перший день війни написали нам і сказали: «Приїжджайте з дітьми, ми вас чекаємо, не сидіть там». Ми до останнього чекали, що це все швидко закінчиться, тому так довго не їхали. Чоловік привіз нас до кордону, ми пішли на пішохідний перехід. А з іншого боку кордону на нас вже чекав мій двоюрідний брат. Тому, наша дорога пройшла нормально. Єдине що на самому кордоні, хоча і було не так багато людей, наша українська сторона змусила нас чекати десь чотири години на холоді. Але, у них були правила треба було чекати, поки на кордоні збереться певне число осіб. Я вважаю, що це неправильно, адже дітям навіть немає де сходити в туалет. Натомість, я була дуже приємно здивована відношенням поляків, бо там ніхто так довго не чекав, вони дуже швидко все робили, на кожному кроці стояла палатка з гарячим чаєм. Туди можна було зайти зігрітися, переодягти дитину, отримати предмети гігієни, перекуси для дітей. На польському кордоні тебе одразу питають, куди ви їдете і чи треба допомога з транспортом? 

    Сторіс Олени

    Під час поїздки до кордону

    В дорозі ми загалом провели чотири дні, перш ніж дістатися до Італії, до моєї тітки. Вона нас тимчасово у себе поселила. Коли приїхали туди, то ще ні про що не могли думати. Почали оформляти в Італії документи на тимчасовий захист, але, на той час, для біженців з України у них там взагалі нічого не було. Прийшли подавати документи, а нам сказали: «Ваша подача буде через місяць». Нам призначили дату аж на 2-ге квітня. І потім, коли ви йдете подавати ці документи, вам треба чекати ще 45 днів, поки їх зроблять. На той момент не було виплат, взагалі не допомагали з розміщенням і було не зрозуміло, що взагалі там робити? Ми так просиділи два тижні і я почала шукати інші варіанти. 

    «В Ірландію летіли навмання»

    Варіант з Ірландією мені запропонувала одна із клієнток, яка виїхала у Австрію. Я її запитала щодо Австрії, а вона каже: «Тут в Австрії вже теж все переповнено і нічого не знайдеш. Дивися, ось моя подруга тут пише про Ірландію. Я думаю, тобі буде цікаво». Я почала читати про Ірландію, як варіант розглядати також Велику Британію, бо вони почали візи давати, і ще одну країну, яку вже не пам’ятаю. У мене було три країни на вибір. В Британії я, навіть, вже знайшла спонсора, який міг би допомогти з візами. Але, якось я не поспішала з цим, можливо була якась чуйка. Коли прийшов час остаточно обирати країну я просто написала на листочках їх назви і витягла всліпу. Але, у мене такий характер, що всліпу, я буду витягати три рази. І всі три рази випала Ірландія. Тому, ми взяли квитки на 2-ге квітня і навіть не пішли за зустріч по документах в Італії. 

    Читайте також: «Вони бачать українські номери, дитину і проявляють жести добра»: як черкащанка здолала чотири кордони, тікаючи від війни

    В Ірландію ми летіли навмання, у нас тут взагалі нікого немає. Але, я читала, що людей на вулицях не залишають і всіх обов’язково розселяють. Багато питає, чи було страшно? Я б так не сказала. В Ірландії нам дуже пощастило. Коли ми прилетіли, то побачили, що тут одразу в аеропорту облаштували центр, де роблять документи. Через годину у нас уже був дозвіл проживання в Ірландії на рік. Нам одразу ж оформили заяву на їх фіскальний код, щоб отримувати гроші і розраховуватися, а також призначили спеціальні виплати.

    Ірландія

    Олена в Ірландії

    В цьому центрі, де ми сиділи, до нас підійшла жінка і запитала: «Вам є де жити?». Кажу: «Ні, ми тільки приїхали, але знаємо, що тут всіх розселяють». Вона відповідає: «Так, розселють, але у мене є для вас пропозиція. Ми маємо гостьовий будинок, який би був ідеальний для вашої сім’ї». Ми вирішили погодитися на такий варіант і нас попросили, щоб у автобусі з розподільчого центру ми сказали, що нам є куди поїхати, щоб нас не забирали. Але, так склалося, що ми, все таки, сіли в цей автобус і нас повезли на розподілення. Ми думали, що, можливо, нас привезуть у якийсь готель і там вже зможемо подумати, що нам робити далі. У підсумку, нас привезли у інший розподільчий центр, у спортзалі, де купа ліжок. Ще було щось типу табору для біженців. Чесно кажучи, та ніч була не з приємних і зранку ми подзвонили цим людям, які нас зустріли в аеропорту і сказали, що згодні жити у них. І ось вже 8 місяців ми тут живемо. 

    «Не можеш будувати плани, адже увесь час чекаєш повернення додому»

    Одна з причин, чому я обрала Ірландію, полягала в тому, що я знаю англійську, так само і моя дочка. Вона пішла в школу вже в перший тиждень, після того, як ми прилетіли. І зараз її англійська навіть краща ніж моя. Наразі донька почала тут новий навчальний рік. В Ірландії цікава система освіти. У нас є слово «дошкільнята», яке означає дитячий садочок, а у них — це школа. Дітей тут беруть у школу з п’яти років. Два роки вони вчаться у preschool, а у 7 років ідуть в перший клас. В Ірландії я вже більш-менш освоїлася, але не можна сказати, що ти остаточно адаптувався у таких умовах, коли твоє життя на паузі. Ти не можеш будувати плани, адже увесь час чекаєш, коли зможеш повернутися додому. Якби у мене був намір тут залишатися, то за ці 8 місяців вже багато чого можна було б зробити. За ці 8 місяців ми один раз бачилися з чоловіком, йому вдалося на два тижні виїхати з України по роботі. Ми зустрічалися з ним в Італії, куди приїхали на два тижні. Він виїжджав на машині, тому ми поїхали в Італію, щоб більше з ним побути. Бо, якби він їхав у Ірландію, то лише б дорога зайняла шість днів. 

    Влітку у мене з’явилося натхнення для того, щоб створити власний телеграм-канал, у якому я розповідала про життя в Ірландії, ділилася своєю історією. Однак, потім, чомусь, це натхнення зникло. Зараз я іноді публкікую якусь корисну інфорацію про Ірландію, але не так активно, як тоді. Зараз я активніше почала вести свій блог в Інстаграмі. Там я, частково, розповідаю про своє життя, ділюся певним досвідом, але, частіше за все, я висловлюю свою позицію та думки щодо тієї ситуації, яка зараз у нас склалася. Не так все однозначно, як нам кажуть по телевізору. Проблема в тому, що люди, які зараз знаходяться у стані війни, не мають часу і бажання розбиратися глибше у якихось подіях. А тут, за кордоном, ти можеш подивитися на ситуацію з різних боків. Знаю, що так думаю не лише я і чим більше буде людей, які зрозуміють, що відбувається насправді, тим, більші шанси змінити щось на краще.

    Сім'я Наливайків

    Зустріч Олени з чоловіком

    Я хочу, щоб після перемоги наш народ був єдиним і брав владу у свої руки. Бо, я вважаю, що зараз наша влада знаходиться не в тих руках, бо вони довели до цієї ситуації. Тому, я хочу бачити нашу країну вільною, незалежною, із свободою слова. Я б хотіла, щоб люди позбавилися від тієї злоби і ненависті, яка є зараз в нашій країні. Жити з ненавистю в душі дуже важко. Тому, я б хотіла, щоб в душах наших людей був мир і свобода духу.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!