«Його везли, як 200-го». Мама українського військового про пораненого сина

Ольга Карловська родом з Донеччини. Після 2014 року вони з сином займали проукраїнську позицію, але згодом виїхали до Вінниці через погрози. Син — Станіслав Карловський вступив до лав «Азову», згодом 7 років служив у 72 бригаді та активно захищав державу. Після початку війни був на передових позиціях, мати втратила з ним зв’язок, а потім дізналася, що він у шпиталі в тяжкому стані. Про усе це детально Ольга Карловська розповіла спеціально для проєкту «Монологи війни».

Мій син Станіслав народився 26 серпня 1993 року. Ріс активним, жвавим та допитливим хлопчиком. З раннього дитинства він мріяв займатися карате. І коли в першому класі прийшли запрошувати школярів у свою секцію, Стас відпросився у вчительки та побіг за тренером, щоб записатися на заняття. Відтоді це стало його захопленням на все життя. Він відвідував дві-три секції з різних видів єдиноборств, аналізував бої, дивився фільми та читав літературу. У п’ятому класі він був учасником рейнджерської програми: там їх навчали захищатися, орієнтуватися на місцевості. Разом з цією компанією вони ходили у походи, вчилися розпалювати багаття, готувати їжу, ставити намети, шукати закладки з їжею та орієнтирами. Їх вчили не боятися лишатися вночі у лісі наодинці і багато чого іншого. Він з цих походів приїздив дуже брудним, втомленим, з мозолями на руках і ногах, але тренер говорив, що Стас дуже старанний, надійний і на нього можна покластися. 

У підлітковому віці теж мав багато захоплень, був різностороннім. Йому все було цікавим. Наприклад, окрім спорту, він відвідував й інші кружки, які розвивали мовлення. Наприклад, відвідував дискусійний клуб, де викладач говорив тему і кожен мав висловитися з її приводу. Також йому подобалися настільні ігри, особливо «Мафія». Молодь збиралася у одному приміщенні і для гри, навіть, одягали тематичні костюми. Також дуже захоплювався аніме та ходив на так звані «сходки». Тобто, він постійно був у колі однодумців, комунікував з ними.

Коли був малий, то за свою непосидючість інколи отримував на горіхи. Якось у четвертому класі, разом із сусідським хлопчиком, пішов колядувати. Ми потім їх шукали, обдзвонити однокласників, оббігали пів міста, а вони спокійно сиділи їли наколядовані цукерки.

Останні роки я бачила Стаса максимум раз у півроку. Але у нас з сином дуже теплі стосунки, тому ми майже щодня зідзвонювалися, аби дізнатися як справи, як самопочуття, як настрій, поділитися проблемами або ж радісними новинами. Я дуже люблю свого сина, але завжди поважала його бажання бути самостійним і жити своїм життям. 

У школі Стасу подобалися гуманітарні науки, історія та англійська мова. Після школи він навчався в інституті туристичного бізнесу, хотів багато подорожувати. Але коли від онкології помер його вітчим, якого він любив як рідного батька, Стас вирішив поступити в технічний вуз. Підготувався, пройшов тестування з математики, фізики, повторно з української та англійської мови і пройшов на бюджет. У майже у всі вузи, куди подав документи. Зупинився на Донецькому національному технічному університеті, електротехнічному факультеті. Провчився три роки, а потім наступив 2014 рік…

Стасу погрожували через проукраїнську позицію

Це був рік страшних випробувань для нашої сім’ї. Стас виріс дуже політично-свідомою людиною. Він брав участь в усіх мітингах за Україну, які організовували в Донецьку. А це було дуже небезпечно, тому що в місті вже було багато росіян, які ходили або з битами, або зі зброєю, що ще гірше — в алкогольному сп’янінні чи під дією наркотичних засобів. Вони були дуже агресивні. Але небезпечні були не тільки росіяни. Стаса показали в одному з випусків новин, коли вони із хлопцями несли до карети швидкої допомоги пораненого під час, мабуть, останнього мітингу за Україну. Це побачили і почали погрожувати йому в одній з соціальних мереж, що прострелять йому коліна. 

Я той час пам’ятаю, як кадри з фільму жахів. Хвороба моєї мами, потім її смерть у червні 2014-го. По вулицях мого міста стрілянина, зарплати не платять, а банки не працюють. 

Після мами, я зі Стасом та двома нашими собаками-доберманами і котом, з мінімальною кількістю речей виїхали з Донецька у Вінницю. 

Але Стас хотів вступити до лав «Добробату» (на той час «Азов») і пройшовши всі вступні випробування, його прийняли. Я з Вінниці у 2015 році їздила його проводжати, бо вони їхали у Маріуполь. Пам’ятаю, тоді їх знімало німецьке телебачення, а вони промовляли свою молитву націоналіста. Це було дуже зворушливо. Я тоді весь час повторювала, що все буде добре. Потім через два роки Стас звільнився з «Азову», де він служив в артилерії і заключив контракт ЗСУ 72 бригади імені Чорних запорожців. Верхньоторецьке, Попасна, Авдіївка, поранення у 2017 році… через усе це пройшов мій син. Але війна 2022 повернула його знову у стрій.

Стас мене привчив, що телефонувати йому не можна. Тому телефонував він сам, востаннє 7-го березня. Зв’язок був дуже поганий, я чула потужні вибухи. Потім взагалі перервався. Більше дзвінків не було. Майже місяць я не знала, що з ним трапилося, шукала, дзвонила, писала, але нічого…

Потім зі мною зв’язався один із його побратимів і повідомив, що Стас знаходиться в реанімації Київського військового шпиталя у дуже тяжкому стані. Вже потім мені розповіли, що він знаходився після поранення під авіаційним і мінометним обстрілом кілька годин. Його вивозили, як 200-го. Лікар, який приймав його, побачив, що Стас живий і впізнав! Це саме той лікар, який рятував після поранення у 2017 році у Верхньоторецькому. 

Я дізналася про це 21-го березня. Потім пам’ятаю уривками. Подзвонила своїй керівниці, кажу: «Я їду до Києва». Вона каже: «Там стріляють». Та мені було байдуже, бо там моя дитина. Кожного дня я телефонувала до госпіталя, щоб дізнатися про стан сина.

Одну собаку я взяла з собою, одну лишила на перетримку, заплатила майже всі гроші, які в мене були і була дуже рада, що чоловік, який взяв її на перетримку — надійний. Кота я залишила вдома. Купила 4 кілограми корму і віддала ключі знайомому, щоб він його годував. 

Далі я сіла у евакуаційний потяг, провідник на мене кричить і не пускає, а я лізу. Дякую військовому, він взяв мої валізи і заніс до вагону. Знову прибіг провідник і кричав, що піде до керівника поїзду. «Тут місця для людей, а ви лізете з псіною», — говорив він. А собака ж весь час, поки ми їхали, поводила себе ідеально. Сиділа біля мене, я не знаю, що без неї робила б. До речі, провідник потім перепросив.

Потім нічний Київський вокзал, темрява, комендантська година. Тільки вранці друзі Стаса відвезли мене на зйомку квартиру. Того ж дня я пішла до сина. 

Мене попередили, щоб я поводила себе спокійно, не плакала. Сказали, що він нікого не впізнає. Але коли я його побачила, він впізнав мене. Це побачили всі лікарі та медперсонал. Потім зі мною зв’язалися товариші зі взводу Стаса і сказали, що він отримав поранення у селі Мощун, де проходили дуже кровопролитні бої. Сказали, що він поводив себе дуже достойно і дякували мені за сина. Потім йому телефонував хлопець і дякував за те, що він його врятував…

Два місяці минуло у військовому шпиталі. Велика подяка військовим лікарям, які стабілізували його стан. У сина було дуже тяжке поранення, розтрощена нога, сепсис. Потім проходило лікування у Рівненській області, смт. Колевань, у реабілітаційному центрі, де Стас почав розмовляти. Дякую пані Софії, яка працює логопедом і психологом у цьому закладі.

Паралельно я вела перемовини з начмедом 72 бригади. Вона зібрала пакет документів і внесла Стаса до переліку військових, які потребують лікування за кордоном. Потім був дзвінок з Міністерства охорони здоров‘я України, що Стаса транспортують таки на чужину лікувати.

Спочатку тривала підготовка документів, потім привезли до шпиталю десь поблизу Львова. А зранку приїхали поляки на каретах швидкої допомоги і ми через два кордони приїхали в аеропорт у Польщі, де на нас чекав військовий літак. Німецькі військові лікарі все підготували для транспортування тяжкопоранених бійців. А в Берліні на нас також чекали швидкі, які доправили хлопців у різні лікарні (у залежності від діагнозу). Зараз ми тут. Лікуємося та віримо в краще.

Ненавижу росіян. Ми переможемо! Я знаю!