• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Під час евакуації дітей в Польщу

    «Не пробачила б собі, якби з дітьми щось сталося», — історія жінки з Білої Церкви, яка евакуювалася до Польщі

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation: Nataliia Zadorozhna

    8 Серпня 2022

    Євгенія Грудницька до війни проживала у Білій Церкві з двома дітьми. 24-го лютого жінка прокинулася від бомбардувань місцевого аеродрому, який знаходиться неподалік від її будинку. Спочатку вона не планувала виїзд за кордон, хотіла просто знайти спокійне місце в Україні. Однак, все змінила розмова зі знайомою з Польщі, яка переконала Євгенію виїхати разом з дітьми. Історію своїх пригод жінка розповіла спеціально для сайту «Монологи війни».

    Мене звати Євгенія, я мама двох діток. Сину  12 років, а доньці 10. Мій син  особлива дитина, має аутизм і останні роки я була мамою по догляду за дитиною з інвалідністю. Маю медичну освіту  я медсестра. Працювала в дитячій лікарні. Потім вже довелось бути з сином. До війни ми проживали у Білій Церкві, Київської області.

    Повертаючись до того, що було до 24-го лютого, я навіть і не пам’ятаю, щоб по новинах говорили про те, що буде повномасштабне вторгнення. Я пропустила цей момент, тому що, в основному займалася дітьми і телевізор не дивилася вже дуже давно. Тому, якось навіть і не думала про те, що може розпочатися війна. Єдине, останнім часом була якась тривога на душі, навіть не розуміла чому. Мабуть ментально ми якось відчували цю небезпеку. 

    Дуже запам’ятала 23-го лютого. Напередодні, ми з дітьми їздили купувати весняні речі. На вулиці почало теплішати, ми вже почали обговорювати якісь плани на весну, думали про покупки, які ще треба зробити. Потім зайшли у Макдональдс, добре провели час увечері. Приїхали додому, як зазвичай лягли спати, а зранку вже розпочалася війна.

    «24-го лютого прокинулася від вибухів на місцевому аеродромі»

    Ранок 24-го лютого мав розпочатися для нас як завжди, дітям потрібно було йти до школи. Вони ще спали, а я прокинулася від сильного гуркоту. Спочатку не зрозуміла що сталося, адже затрусилися навіть шибки вікон. Подумала, що це, можливо, якийсь салют. Глянула на годинник, було трохи за четверту ранку, тож зрозуміла, що салют в таку пору бути не може. Вікна так дрижати від салюту теж не можуть. Та і на салют цей звук не був схожий, бо людина, яка хоч раз в житті почує звук від авіабомби, вже ні з чим його не сплутає. 

    Діти

    Діти Євгенії

    Я підбігла до вікна і побачила, як нанесли ще один удар. А ми живемо неподалік від військового аеродрому. Тому, його росіяни атакували вже в першу ніч. Від першого удару я прокинулася, а потім підійшла до вікна, почула гул літака і звук вибуху за ним. Потім побачила зарево, бо аеродром знаходиться дуже близько, буквально через городи. Після другого удару, прокинулися діти, почали питати, що сталося? А я ще й досі не могла повірити в те, що це війна. Здавалося, що такого не може бути у наш час. Я кажу дитині: «Доця, почалася війна!»,  але сама не могла в це повірити. Потім почалася метушня, треба було думати про те, куди бігти в укриття, адже ми живемо у багатоповерхівці і боялися, що почнуть будинки теж атакувати. Я зайшла у наш білоцерківський чат, там всі звичайно ж почали питати, що це було? Люди були дуже перелякані, але про війну ще не писали. Думали, що це наші ЗСУ щось роблять на аеродромі. Все стало зрозуміло лише після заяви путіна про початок війни. Наш аеродром атакували не один раз, потім ще були вибухи. Було таке, що нас атакували не лише з повітря, а ще й з далекобійної артилерії. Бомбили заправки, військові частини. Також розбомбили більше десятка будинків у приватному секторі. 

    «Просто рятуй дітей, бо ніхто не знає, що буде далі!»

    Десь 2-3 дні ми ще побули у Білій Церкві, а потім поїхали подалі від міста до моєї невістки, яка живе у Сквирському районі у глухому-глухому селі. Там ми побули ще день чи два і весь цей час я була на зв’язку із знайомими з Кривого Рогу. Вони запропонували поїхати до них, бо на той час там взагалі не було атак. Була дуже спокійна обстановка. Також у знайомих був здоровий погріб, тож ми подумали, що буде де ховатись у разі чого. Я поїхала туди з двома дітьми, документами і трьома рюкзачками з одежою. За нами приїхав знайомий з Кривого Рогу і забрав до себе. Там ми побули десь 10 днів. Спочатку я не планувала виїзд закордон. Думала знайти якийсь тихий куточок в Україні, де не бомблять, і там перечекати це все. Але, у мене в Польщі є подруга, яка живе там близько трьох років. Ми познайомилися з нею в центрі реабілітації, адже вона теж має сина з аутизмом. Вона живе в Гданську, а тут є осередок для дітей з інвалідністю, де вчиться її син. Це щось на зразок спеціалізованої школи. Директори цього центру з початку війни займаються допомогою сім’ям з дітьми, які мають інвалідність. Коли ми були в Кривому Розі, знайома зателефонувала мені і сказала: «Бери дітей і виїжджай! Головне перетнути кордон, а тут тебе зустрінуть і з усім допоможуть. Просто рятуй дітей, бо ніхто не знає, що буде далі! Можливо, потім у тебе не буде такої можливості виїхати з дітьми».  Звичайно, я вагалася, було страшно їхати самій з двома дітками, тим більше що син  особлива дитина. Але подумала, що якщо щось з ними станеться і я їх не вивезу, то я собі цього не пробачу. Тим більше, що мій син дуже чутливий до всіх цих звуків і був дуже зляканий після цих авіаударів. Я подумала, що якщо почнуть бомбити і тут у Кривому Розі і доведеться ховатись по підвалах, то я просто дитину не відкачаю.

    Евакуація дітей

    У евакуаційному потязі

    Якраз тоді з Кривого Рогу запустили евакуаційні потяги прямо до польського Хелма. Його призначили буквально на кілька днів, а далі не знали, будуть його пускати чи ні. Тоді я сказала знайомим, що буду брати дітей і виїжджати. Тим більше, що я не їхала «в нікуди», а до людей, які мене чекали. 

    Нас посадили на потяг, він був переповнений людьми. На одній полиці сиділо по 5 людей  матусі з маленькими дітьми, бабусі… У вагоні було дуже спекотно, не було чим дихати. Вікна була зачинені, людей дуже багато, фактично, всі на головах один у одного. Потяг їхав в ніч, по дорозі ми зупинялися, перечікували повітряні тривоги. Ми їхали 26 годин, поки перетнули кордон з Польщею. 

    Читайте також: «Я не чекаю подяки, я бачу її в очах», — історія киянки, яка активно волонтерить навіть на окупованих територіях

    Там я вже була на зв’язку з людьми, до яких їхала. Пані Кася і пан Славек  це люди, які опікуються реабілітаційним центром для неповносправних осіб. Завдяки ним, вже всі знали про нас, що їде родина з двома дітками, що одна дитина з аутизмом і нас обов’язково треба забрати від кордону, допомогти нам переночувати. Тож, на кордоні нас зустріли їх знайомі, забрали до себе додому, ми в них переночували. На наступний день нас посадили на потяг до Варшави. Там я сама пересіла з дітьми на потяг до Гданська, де нас зустріли Славек з Касею.

    Інформаційна дошка для біженців з України

    Інформація для українських біженців на одному з польських вокзалів

    Вони повезли нас у хостел біля Гданська, де ми могли деякий час пожити. Буквально за тиждень Славек і Кася знайшли нам житло у Гданську. Нас прийняла польська родина, але ми живемо окремо, у нашому розпорядженні кімната, кухня і душова. Поки що ми нічого не платимо, бо польський уряд дав нам програму «+ 40 злотих» на людину. А оскільки у мене неповносправна дитина, поляк, який нас приймає, має право продовжити цю програму. Дуже вдячна полякам за такий прийом.

    «Боюсь, що знову доведеться кудись тікати»

    Зараз я працюю в центрі для осіб з неповносправністю PSONI. Мені відразу запропонували в ньому роботу. Знаю,що нашим дівчатам доводиться працювати на різних роботах таких як,прибирання в оселях, в готелях, миття посуду і так далі. А я працюю опікуном для діток з інвалідністю. Працюю на рівні з поляками. І дуже рада, що можу чимось бути корисна тут. Наразі я шукаю житло, яке б знаходилось ближче до реабілітаційного центру, де працюю я і куди ходить моя дитина. У Польщі мені поки трапляються дуже хороші люди. У поляків менталітет схожий на наший. Я працюю у польській установі разом з поляками і майже за 3 місяці я вже розмовляю польською. Також дуже допомагає знання англійської мови, адже у Польщі багато хто нею розмовляє. Коли вони чують, що я володію англійською, для них це дивно. «Як так, що ти з України і розмовляєш англійською?»,  дивуються вони. Важко те, що у Польщі на мої плечі лягло багато роботи з документами. Я маю сама їздити скрізь, просити допомогу у людей, щоб мені підказали куди треба їхати. Важко також і те, що маю постійно бути з сином, возити його скрізь з собою. 

    Дитина в Польщі

    З сином у Польщі

    Також важко дається розуміння того, що у моїх дітей тут нікого немає крім мене. Присутній страх, що буде далі, якщо зі мною щось станеться? Також ти постійно живеш думками про нашу країну, про те, що там відбувається, коли закінчиться і чи можна буде повернутися? В Україні залишились мої батьки і брати. Звісно, я за них переживаю. Це дається морально важко. 

    З початком цієї війни я зрозуміла, що нічого не можу планувати. Тепер не можна будувати плани на якийсь довгий відрізок часу. Раді тому, що просто прокинемося завтра живі і здорові. Раніше ти жив, щось планував, 23-го лютого ще щасливий лягав спати, думав як ти кудись з дітьми поїдеш, що будеш купувати… А вранці ти вже прокинувся в іншій реальності. Навіть тут у Польщі я не відчуваю себе у цілковитій безпеці. Чесно кажучи, боюсь, що і тут може таке розпочатися і доведеться знов кудись тікати. 

    Також найважливішою цінністю стало життя. Раніше про це якось не думалося. Більше думала про те, як придбати якісь речі, з кимось зустрітися, ще щось. Зараз про це вже не думаю. Думаю про те, аби були кошти на якийсь шматок хліба і щоб всі були живі і здорові. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олександр Нікітін | Translation: Nataliia Zadorozhna

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!