• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Родина героїні

    «Коли страждають діти, це страшно». Історія родини із Сєвєродонецька

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Hanna Dzhyhaliuk

    18 Серпня 2022

    У 2014-ому році,  коли у Сєвєродонецьку пролунали перші вибухи, Валентина Чернікова чекала на народження донечки. У 2022-ому вона вже рятувала її від обстрілів у підвалах. Війна відібрала у дівчинки дитинство і рідне місто. А її батьків позбавила опори під ногами та віри у майбутнє. 10 років подружнього життя умістилися у дві дорожні сумки і три рюкзаки. Про що думають і що говорять діти війни, Валентина Чернікова розповіла нашому проєкту. 

    У 2014-ому році, коли обстрілювали Сєвєродонецьк, я була вагітною. Тоді це здавалося чимось великим і страшним. Я жила сама, чоловік із моїм братом поїхали на заробітки і вони  не бачили оцього всього. А квартира наша якраз знаходилася у тому районі, який добре обстрілювався.  

    Якщо порівнювати те, що відбувалося тоді, і зараз — це, як кажуть, небо і земля. Але люди ходили в укриття, ховалися у підвалах будинків. Я там була один раз і більше не пішла, бо на той час мене це сильно вразило. Сиділа у квартирі.

    «Тоді у Сєвєродонецьку ніяких бойових дій не відбувалося. Тому можна сказати, що все було більш-менш спокійно». 

    Росіяни зайшли тихенько, проїхали містом, показали, що ось ми, влада змінилася. Два тижні побули, місцевих жінок не чіпали, але бували випадки, що зникали чоловіки. Намагалася зайвий раз у місто не виходити. Так і пережили. 

    Валентина з донькою

    Доньку Валентина Чернікова народила у жовтні. Зараз їй 7 років

    «Те, що я була вагітною під час війни, позначилося на дочці: у нас затримка речового мовлення. Ми це лікували увесь цей час, а тепер ходимо до психолога і усуваємо ще й наслідки 2022-ого року». 

    Події, які відбуваються зараз, це жахливо, особливо страшно за дітей. Бачити, як вони усе це переживають, що вони говорять… Дуже тяжко. 

    «Тоді були квіточки,  а зараз – великі наливні яблука»

    24-ого лютого я вранці вийшла гуляти з собакою і від інших власників собак дізналася, що буде війна. Я запитала, звідки вони про це почули? Виявилося, що з російських новин. Я відповіла, щоб вони взагалі їх не слухали і не казали дурню.   

    «Буквально через пів години дзвонить мій брат-військовий і каже: «Сьогодні дитину у школу не веди, бо буде щось страшне». А ще за пів години  попросив приготувати документи і гроші». 

    Я відвезла малу до батьків,  а сама поїхала на роботу. Працюю я у ритуальній службі. Перші вибухи я вже почула там. Чоловік теж був на роботі, йому на 5-ту ранку, бо працює експедитором, розвозить продукти. 

    О 10-ій мені подзвонили знайомі з Харкова і сказали, що бєлгородський кордон знесли. Потім подзвонили з Новопскова Луганської області і сказали, що росіяни перетнули кордон. А потім те, що почалася війна, підтвердив брат. Я його ще запитала: 

    – Буде, як у 2014-ому році?

    – Ні, тоді були квіточки, а зараз – великі наливні яблука. 

    З роботи я відпросилася. Вийшла на вулицю – стріляють. Ми вже це чули. Що може бути, трохи знаємо. Але у перший день був повний хаос.

    «У місті купа військових, звідки вони узялися, не розумієш. Купа поліції, машин, всі кудись летять, біжать. У транспорт не сядеш. Біля банкоматів — черги. У магазинах — черги. В аптеках — черги».

    Вдома швидко склала речі, викликала таксі, забрала дитину від батьків. Що робити далі? Чоловік в іншому місті, повернеться лише увечері. Як діяти — невідомо. Куди бігти — невідомо. 

    Подружжя Чернікових

    Валентина Чернікова разом з чоловіком. Перший тиждень в укритті

    Ми проживали у центрі міста на 5-ому поверсі 5-поверхівки. Додому йти страшно. У нас на роботі є бомбосховище, там наша сім’я разом з іншими деякими працівниками і жила тиждень. 

    «В разі чого,  то загинемо усі разом»

    Нам пощастило: у ритуальній службі були своя кухня і їдальня, то можна було їжу приготувати. Але ми дуже мерзли. Дитина і свекруха захворіли, то ми звідти перебралися до двоюрідної сестри чоловіка,  яка проживає на першому поверсі. Прийшли до неї, а там — рукавичка. У 3-кімнатну квартиру  позбігалися всі родичі. Ми були у неї 3 дні. 

    У нас вдома лишився кіт, собаку забрали з собою. Від укриття до будинку — 45 хвилин  пішки. І це у мирний час. А коли стріляють, техніка їздить, ти цими вуличками бігаєш…

    «Я спершу  вирішила ходити проїжджою частиною. Йдеш в один бік — тихо. Повертаєшся, а там уже лежить снаряд. Ідеш по тротуару, те саме: туди нормально, назад — дорогу розбито. Потім я почала ходити попід стінами житлових будинків. Знову ж таки, повертаєшся — снаряди поприлітали і в будинках діри. І ти розумієш, що міг у той момент опинитися тут… Оце жахливо». 

    Від сестри ми повернулися додому. Жили тиждень у коридорі, а він маленький. Коли чоловік їхав у відрядження, нам з донькою вистачало місця. А коли ночував вдома, то ми у залі розвертали крісла до вікна, лягали на підлогу. Чоловік казав нам з донькою, щоб ми йшли у коридор спати, але я відмовлялася. В разі чого, то загинемо усі разом…

    Малюнки дитини на стіні в укритті

    Настінні малюнки, які залишила по собі в укритті маленька Аня із Сєвєродонецька

    Їсти готували, коли виходило. За їжею ходила дуже рідко, нас рятувало те, що чоловік був на продуктах і привозив все необхідне додому. Бо черги біля магазинів — по 3-4 години. Стояти у них з дитиною важко, вона плаче: «Я на вулицю йти боюся, бо там стріляють». 

    «Бувало, що прилітали снаряди у черги, які збиралися біля магазинів… Тобто ти ідеш по продукти і розумієш, що можеш і не повернутися». 

    Дверей у квартирі не зачиняли про всяк випадок. Бо могло статися усе, що завгодно. Бувало, вибігали і серед ночі. 

    «Виходиш і бачиш, що твоє місто просто знищують»

    8-го березня наш квартал дуже сильно обстріляли. У сусідньому будинку проживають батьки куми, то вони ледве встигли втекти з вітальні. Снаряд прилетів у квартиру. Вискочили у чому були. А якби не встигли, то були б мертві.    

    «Цього дня прилетіло у дитячий садок у нашому дворі, куди моя дитина ходила. З 9-ого на 10-те березня ми уже ночували у підвалі будинку. Мала почала затинатися…».

    Моя мама працювала у профтехучилищі і вони з батьком ховалися там. Після цих обстрілів ми пішли до них. У тому бомбосховищі було тепло, гарно. Там при них був Червоний Хрест, то ще і дали якусь техніку — холодильники,  мікрохвильові печі, електропечі. Можна було якусь їжу готувати. Спали ми на матах, це був не найгірший варіант. Пробули у батьків у бомбосховищі тиждень. 

    Дитячий садок після обстрілів у Сєвєродонецьку

    Дитячий садок, який відвідувала донька Валентини Чернікової, після обстрілів

    Стріляли постійно. У мене мама взагалі боялася виходити нагору. Вона якось пішла викидати сміття і потрапила під обстріли. Якби не чоловіки, які стояли надворі курили, то я не знаю, чи була б вона жива… 

    «Ми з чоловіком двічі потрапляли під обстріли, і такі жахливі, що думали – це все. Слава богу, обійшлося». 

    Але я щодня виходила надвір, щоб подивитися, що навколо відбувається. Виходиш і бачиш, що твоє місто просто знищують. Інфраструктура – це пів біди. Все можна відбудувати. А коли ти йдеш і бачиш, що житлові квартали стираються з лиця землі… І прилітали не просто снаряди, а фосфорні.

    «Якщо такий снаряд потрапить у якусь квартиру, будинок стоїть і у ньому діра. А якщо це фосфорний, то він викликає пожежу. Залетів на 5-ий поверх багатоповерхівки, вигоріло усі три під’їзди…».

    І ці фосфорні снаряди літали, як починалася комендантська година. Це після 5-ої вечора, коли вже не могли виїжджати пожежники, коли починалися сильні обстріли і вигорали не просто будинки, а квартали. У нас був мікрорайон, він називався «Новий», бо його останнім побудували у місті. Так от його просто знищили фосфорними снарядами. Він стоїть чорний.  

    «Ми виїжджаємо із Сєвєродонецька, а у місто летять ракети»

    13-го березня мені подзвонила подруга з Краматорська. Вони жили у приватному будинку і їх завалило у власному підвалі. Вона не знала, чи вдасться вибратися. І дзвонила попрощатися зі мною і з життям. На щастя, їх сусіди відкопали.

    Після цього я сказала чоловікові, що треба їхати. Не знаю, куди. Але треба. Він 15-ого березня повернуся з Костянтинівки і 16-ого березня ми виїхали. І то чудом.

    «У нас немає машини, виїжджали автобусом. Ми помітили, що він вирушає о 7-ій ранку, а з 6-ої починалися обстріли. Так сталося і цього разу. Ми вийшли о 6-ій, надворі тихо. А за кілька хвилин починаються прильоти. Добре, що чоловік попросив друга нас забрати машиною, то ми стрибнули і поїхали». 

    Ми виїжджаємо із Сєвєродонецька, а у місто летять ракети…  

    Зараз я у Черкасах, вони мені дуже подобаються, чимось нагадують Сєвєродонецьк, але додому хочеться,  ви не уявляєте як! Я пішла б додому пішки… Але нікуди йти. Міста немає.

    «Це найстрашніше — чути таке від своєї дитини» 

    Смерть мене не лякає. Я працівник такої служби, що стикалася з нею по роботі щодня. Смертей у місті було дуже багато, як від вибухів, так і від хвороб серця. Люди не витримували. Але я до цього спокійно ставилася. А от коли страждають діти,  це страшно…

    Найбільше мене вразило, коли люди билися на базарі за окорочки. Черга стояла велика,  а один чоловік брав одразу 10 кг. Йому почали кричати, щоб він залишив іншим. Той пояснив: бере не собі, а на всіх жителів підвалу.

    «І стоїть у черзі дівчина з трьома дітками. Плаче і каже: «Залиште хоч три штуки моїм дітям». Найважче було не сидіти по підвалах, не обстріли, а те, що твої діти залишаться без їжі».  

    Поховання людей у дворі житлових будинків

    Загиблих жителів Сєвєродонецька доводилося ховати просто у дворах. Через обстріли до цвинтарів було не дістатися

    Оскільки ми із зони АТО, то вибухи донька чула все своє життя. Я їй пояснювала: в Україні війна, з  2014 у нас намагаються забрати наші землі ми їх відстоюємо.  Вона все розуміє, знає, що її  дядько — військовий. Завжди каже: «Нас дядько захистить».

    «У мене є племінник, йому 4 роки. То він знає, з чого летить, як падає, що робить і куди бігти. Оце страшно». 

    Коли у Черкасах пролунав перший вибух, мала спершу не зрозуміла, що сталося, а я сказала, що з нами ж поряд вантажний порт, може, щось десь упало. 

    «А увечері перед сном донька каже: «Мамо, то ж був вибух? А можна так, щоб один раз прилетіло і ми всі померли? Я більше не хочу бігати по підвалах». 

    Читайте також: Ксенія Каян: «На моїх очах було вбито сина»

    Я тоді проплакала всю ніч. Це найстрашніше чути таке від своєї дитини. 

    Дитина,  яку не забереш з вулиці, яка з друзями у дворі до 10 вечора бігала, а тут відмовляється виходити надвір. Ми почали відвідувати різні заняття, на секцію тхеквандо записалися, їй сподобалося і вона уже три місяці ходить. Тренер її хвалить. То так дитину трохи розворушили. 

    Вона вірить у ЗСУ, в свого дядька-військового і це головне.  

    «Людей добрих, гарних багато. Вони дуже допомагають»

    Коли потеплішало, діти повиходили на вулицю з велосипедами, я почала шукати у Черкасах самокат для своєї дитини. А у нас вдома залишилися новенькі веломашина і самокат. Донька плаче: з’їздь, привези.  

    Мені порадили звернутися до волонтерки Ані. Я їй написала, вона розпитала, що потрібно, який зріст, узяла фото і пропала. А за 2 тижні пише, чим просто убила мене у гарному сенсі слова: «Пробачте, що так довго». 

    «Виявилося, що Аня для зовсім чужої людини збирала гроші на самокат! А нас же таких тисячі. Назбирала кошти, а потім почала шукати потрібну модель потрібного кольору і привезла такий, як у нас був!» 

    Приїжджаю додому, а донька мені говорить: «Мама, мама! Ты не смогла  мне привезти мой самокат, а тьотя Аня привезла!».  

    А я ж цю дівчину ніколи в очі не бачила! Чужа людина. І я довго не знала, що їй написати. Потім таки написала, подякувала, але вийшов набір слів, одні емоції. Тепер ми дружимо. 

    Людей добрих, гарних багато. Вони дуже допомагають. Бо без них я не знаю, як би ми жили… Люди віддають тобі речі, техніку. Я дуже їм вдячна.

    «Як все може бути добре, коли в країні війна?»

    Як показує практика, 10 років подружнього життя може вміститися у дві сумки і три рюкзаки, один з  яких — дитячий. 

    «Говорити про таке — це одне, розуміти — інше, а приймати важко. Коли ти працював,  будував плани, а лишився ні з чим. І це я ще молода,  у мене життя попереду. Треба зібрати себе до купи і почати, але це важкувато. Я у Черкасах 4 місяці, а прийти до тями не можу…».  

    Хтось спочатку розклеювався, це від характеру залежить. Я — сильна, то розклеїлася пізніше. Я розумію, що життя триває, що дитину треба ставити на ноги, але я не знаю, як все може бути добре, коли в країні війна, коли постійно гинуть люди, розбиваються сім’ї, діти стають не тільки сиротами, а й  каліками. Я не знаю, як себе зібрати до купи. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Hanna Dzhyhaliuk

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!