• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Дитячі конструкції

    «Щоб заспокоїтися, мій син у підвалі грав у шахи». Історія порятунку родини з Чернігова

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Mariia Moskaliuk

    7 Серпня 2022

    У мирному житті жителька Чернігова 39-річна Юлія Петренко займалася бізнесом, гірським туризмом, виховувала разом з чоловіком сина. Щоб врятувати дитину, вивозила її з-під Чернігова просто під обстрілами «Градів». І при цьому допомогла ще 16-тьом людям евакуювати свої сім’ї.  Тепер її мета — нагадувати світу, що в Україні відбувається злочинна війна, яка відбирає життя та руйнує людські цінності. Історію своєї родини жінка розповіла проєкту «Монологи війни». 

    Поїхати на лікування до Чернівців, щоб покращити здоров’я, я планувала ще з нового року. У мене син — першокласник,  і це не так просто на тиждень узяти і поїхати, лишивши дитину. Я все вичікувала зручний час, щоб чоловік або мама могли з ним побути. Щодня говорили про те, що на нас ось-ось нападуть,  ми чекали-чекали і нарешті чоловік сказав: «Їдь».  

    Я мала повернутися за тиждень, у мене було якесь передчуття, я навіть просила чоловіка, аби він узяв дитину і приїхав до мене. А 23-го лютого, маючи вільний від процедур день, вирішила проскочити у Кам’янець-Подільський.

    Там я і прокинулася наступного дня о 6 ранку від дзвінка мами з Чернігова: «Юля, нас бомблять». Я з нею розмовляю і чую, як на фоні бахкає.

    У моїй машині були повні баки газу і бензину. І от я сіла о 7-ій ранку за кермо,  а уже о 16-ій в’їхала у Чернігів. У мене дуже хороший водійський досвід. Я  уже, напевно, наїздила тисяч 300 км.

    Але так я ще не їздила. Я летіла, як на крилах. Я розуміла: якщо москалі заходитимуть, вони швидше за все підриватимуть мости. У мене був страх, що вони це зроблять і я не потраплю до чоловіка, дитини і до батьків. Не  зможу їх обійняти. 

    Я бачила оцю страшну пробку Київ-Житомир, коли всі кинулися виїжджати і колона з авто розтягнулася на десятки кілометрів. 

    Пожежа у військовій частині під Броварами

    Фото з вікна машини. Пожежа у військовій частині під Броварами

    Під Києвом просто у мене над головою літали винищувачі. Я навіть вигальмовувалася, так низько вони пролітали. Швидше за все на Гостомель. У напрямку від Києва до Чернігова з легкових авто я була одна, зі мною їхали тільки танки та БТР. 

    На в’їзді у Бровари бачила, як горіла військова частина. У неї росіяни поцілили ще вранці, але і післяобід пожежа не вщухала. 

    «Нам неймовірно пощастило – наша вулиця вціліла»

    За Чернігівською кільцевою у селі Павлівка у нас є хороша будівля з  автономним опаленням. Ми її зробили якраз рік тому. Підвал обладнаний. У порівнянні з іншими людьми ми там були, як на курорті. Коли я приїхала,  чоловік з сином, усіма родичами, загалом 14 осіб, уже були у підвалі. 

    У Павлівці точилися досить сильні бої. До нашої хати, де ми усі сиділи,  не дістало буквально пів кварталу. Метрів за 300 від нас знаходиться заправка. Там усе посічене уламками, як решето.   

    Поряд  з нашим селом розташована Киїнка, то вона вщент знищена. Навколо нас бахкало з усіх сторін,  а нам просто неймовірно пощастило — наша вулиця вціліла. Ми нагору майже не піднімалися. У мене дитина у підвалі грала у шахи, це допомагало йому заспокоюватися. Свого собаку ми у підвал забрали, він старенький, йому вже 12 років. А ще з нами був котик, два щури і ще один великий собака.  

    Пошкодження після бою в Павлівці

    Бетонний паркан, пошкоджений уламками після боїв у Павлівці

    Чоловіки навчили нас розрізняти по звуку, де, що, куди  летить. І ми вже або сиділи у підвалі, або піднімалися нагору, їсти варили. Коли «Гради» бахкали, але не в наш бік, то  у нас діти гуляли на свіжому повітрі. Собачок виводили. 

    «У якусь машину таки влучили. Вона згоріла»

    Ми смикалися днів три — то їдемо, то не їдемо. Все чекали команди, що можна через автомобільний міст рухатися. Батьки відмовилися кудись виїздити, чоловіки теж усі лишилися, сказали, що не можуть покинути місто. Мого улюбленого собаку я доручила доглядати мамі.   

    Оскільки я маю великий водійський досвід, то мене призначили очолити колону, а решта дівчат мала їхати за мною.  

    4-го березня було таке бомбардування, що ми не могли навіть з дверей хати до машини добігти, а там всього 20 метрів. Двічі падали на землю, прикриваючи голови руками. 

    Якось дісталися своїх машин, та коли проїхали міст, мусили стояти у черзі. Там якась техніка йшла і військові нас не пропускали. Один дядечко у черзі нам порадив трохи відчинити вікна, щоб їх не повибивало ударною хвилею. У нього самого у машині замість скла була стрейч-плівка.  

    Гра в шашки під час вибухів

    Гра у шахи допомагала 7-річному хлопчику боротися зі страхом під час вибухів

    А в цей час росіяни гатили по автоколоні з «Градів». Ми виїхали на трьох машинах. Жінки і діти. Загалом 14 осіб. У якусь машину в колоні таки влучили. Вона згоріла. 

    Ми нещодавно ходили з дитиною до психолога, то син розповів, що він тоді  реально боявся загинути.

    У мене був наплічник на 60 літрів, рюкзачок дитячий із номерами телефонів рідних. Ми дитині все розповіли, гроші якісь йому дали. Ми були готові до того, що, якщо машина застрягне у багнюці, то закинемо рюкзаки на плечі і побіжемо полями.  

    Проїжджали блок-пости. Наші військові, тероборона нас скеровували, бо ми не знали, кудою їхати, де безпечно. Навколо точилися бої.

    Пожежа в будинку

    За день до евакуації родини Юлії Петренко поряд згорів сусідський будинок

    У мене в  машині було шестеро людей,  троє з яких — діти. Одна рука на кермі, у другій телефон, на якому я прокладала шлях, дзвонила знайомим. Так ми виїжджали. Дорогою у Київській області до нас приєднався ще один автомобіль, у якому молоде подружжя вивозило двох діток,  в тому числі немовля.     

    «Я прокинулася зранку на підлозі у чужому будинку»

    Того дня вже затемна ми дісталися Черкаської області. Попереду було ще 3 доби виснажливої дороги на захід країни. Я приймала рішення, куди ми їдемо, бо нас багато, щоб усім можна було розміститися.  І так я дзвонила, шукала, де нам переночувати, хтось щось по ходу пропонував.  

    Першу ніч ми провели у Золотоноші. Нас прийняли дідусь і бабуся,  їхній син військовий на той момент перебував на Чернігівщині. І вони розмістили у себе 18 людей! Нагодували, обігріли. Це дуже допомогло, бо ми були втомлені,  голодні, виснажені дорогою. До того ж пішов сніг і у нас закінчувалося пальне. 

    Читайте також: Нікіта Третьяков: «Нас було лише четверо: дві літні бабусі, я та мій дядько проти дванадцяти озброєних та розлючених рашистів»

    Це було 5-те березня.  У мого батька день народження. Я прокинулася зранку на підлозі у чужому будинку, подзвонила і плакала, бо не вірила, що коли-небудь зможу його ще побачити.

    Батькові 81 рік, він лишився вдома після ковіду з температурою і кашлем. Саме 24-го лютого він мав йти у лікарню і зробити рентген легень. Йому повинні були призначити антибіотик. І тут війна. Ми щось там купили,  якось там його лікували. Я, чесно кажучи, не думала, що він переживе цю зиму. 

    Наступні 3 дні ми провели у дорозі. Стояли по пів дня у страшних заторах. Машин – суцільний потік, який не рухався. Якогось дня ми за 14 годин проїхали всього 80 км! Лише на четверту добу подорожі дісталися Львівської області, де проживає рідна тітка чоловіка. До неї ми і приїхали усім своїм кагалом — 10 чоловік найближчих родичів. Жили там 3 тижні.

    Умови ночівлі евакуйованих з Чернігова

    Дві ночі евакуйованим з-під Чернігова довелося переночувати у холодних дитячих садочках на ліжках завдовжки 140 см

    Потім прилетіло на Яворівський військовий полігон. І це було видно якраз з вікна моєї кімнати. Я після цього 3 місяці сина тримала під пахвою,  не могла без нього спати. І ще десь місяць перед сном усі речі у рюкзак складала, щоб в разі чого зірватися з місця.

    У дитини через стрес почалася страшна екзема на руках, яку ми лікували 2 місяці. 

    «Найперше, що змайстрували діти, свої будинки»

    А потім була Польща. Мене запросила до себе подруга. Польський прикордонник попросив відчинити багажник і здивовано роздивлявся велику коробку з шахами. Запитав, навіщо вони мені. Я спробувала пояснити, що у лютому ми з дитиною у підвалі під обстрілами грали у шахи. Що вони належали моєму покійному дядьку. Що їм майже 50 років. Раритет, можна сказати. Але я не змогла це пояснити по-польськи і розплакалася… 

    У Польщі ми з дитиною жили місяць. Я так хотіла додому! До батьків, до чоловіка. Потім ми з  сином ще Карпатами їздили. Нам багато людей допомагало. Що мене вразило у дітях, а їх там було четверо – від 6 до 13 років.  

    «Їм принесли 100 аркушів картону і вони почали робити з того картону саморобки. І знаєте, що діти найперше змайстрували? Свої будинки! Власні домівки, які вони були змушені залишити!»  

    Будинок з паперу

    Будинок з паперу. Дитина відтворила навіть дрібні деталі — шахи на «столі» і книжку про Чернігів

    Моя дитина відтворила нашу хату повністю. Потім вони вже конструювали літаки, «Мрію», але будинки були першими. На це було дуже боляче дивитися.  

    За час війни моя дитина вивчила гімн України, багато ліпила і малювала  на українську тематику.   

    «А їм було що робити? Тільки виживати»

    Дуже чекала на дзвінки від мами. Зв’язку не було. Щоб його упіймати,  вона ходила по городу, шукала. А якщо додзвонювалася, то її було погано чути через вибухи. 

    Їм дуже були потрібні ліки. Я знайшла і ліки, і волонтерів, які узялися їх доставити на Київ, а там волонтерська група Влада Самойленка возила вантажі у Чернігів.  

    Міст у Чернігові підірвали за день до того, як моя посилка до Києва доїхала. А там же ліки для мами від тиску, від глаукоми, батькові антибіотики, ще щось! Мосту вже днів три, як не було, коли дзвонить мама у сльозах: «Приїхав хлопчик у бронежилеті до мене і привіз ліки».

    Захоплення дитини

    Далеко від дому 7-річний Андрійко багато малював та конструював

    Я вже потім побачила у соцмережах, що волонтери на бусі під’їжджали до берега, пересідали на човен, віддавали гуманітарку і пливли назад. Бо, коли підірвали останній міст, Чернігів опинився в облозі. Надворі березень. А звільнили ж місто аж у квітні. Це просто треш. Це які люди відчайдушні! 

    Я плакала, а  вони від тиску пігулку випили, очі закапали, антибіотик прийняли — все, можна жити далі і чекати на бомбардувальника. 

    Бомбардувальники заходили двічі на день. Місто взяти росіяни не могли, а тому просто кидали авіабомби на будинки. 

    «Батьки реально чекали щодня, що на них упаде та авіабомба і їх не стане. Тому, коли чули літаки, вибігали надвір і лягали на землю. Бо хата як вже завалиться, то їх можуть і не дістати».

    Спали одягнені, у кріслах, щоб швиденько вискочити в разі чого на вулицю. Мене трусило щодня, а їм було що робити? Тільки виживати. 

    «Це крапля в морі, але якщо крапель багато, то воно свою справу зробить»

    Додому ми повернулися 19-го травня. Дитина остаточно заспокоїлася у Чернігові з батьком, з мамою, з дідусем, бабусею, собакою. Припинив хворіти. Був період, коли син майже нічого не їв, сказав, що хоче їсти те, що я приготую у нас вдома. І спати він може тільки на своїй подушці. Вона з нами три місяці подорожувала… 

    Багато листувалася з друзями і знайомими. У когось квартиру розбомбили в Ірпені, але люди встигли виїхати. Пощастило… Хтось з  Польщі пише, що страшно хворіє дитина, плаче і проситься додому… Батьківський чат. Замість домашніх завдань батьки публікують фото своїх зруйнованих осель… А когось з моїх друзів уже немає серед живих… Хтось написав, що батьки не пережили усе це. І поховати їх було ніде. На цвинтарі більше місяця стояли росіяни…

    Я на своїй сторінці у Facebook почала англійською розповідати про те, що  у нас коїться. А у мене у друзях дуже багато іноземців, то я навіть, коли сиділа у підвалі, давала інтерв’ю журналістам з Тайваню, з Франції. І продовжую дописувати. 

    Фінансово допомагаємо з чоловіком знайомим волонтерам або фондам. То на авто для ЗСУ, то на дрони, на притулок для тварин, до того ж багато знайомих, які сильно постраждали внаслідок війни. 

    Руїни будинків у Чернігові

    Після авіанальотів російських бомбардувальників будинки чернігівців перетворювалися на руїни

    «Перший час народ цікавився подіями в Україні, мої пости збирали по 500 уподобань, їх репостили: «Ой, подивіться, який жах відбувається!». А уже у квітні людям стало байдуже. І я багато часу витрачаю щодня на аналіз новин із офіційних джерел, перекладаю їх і репощу, щоб нагадувати що війна, розв’язана росією, злочинна».

    Це крапля в морі,  але якщо крапель багато, то воно свою справу зробить.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation: Mariia Moskaliuk

    Життя під обстрілами

    Інші історії

    Other Stories

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!