Андрій Зіборов — працівник Бучанського ЖЕКу, який потрапив у російський полон під час окупації міста. Чоловік став свідком трагічних подій у Бучі, які шокували світ. Про що російські окупанти питають на допитах та які на смак російські сухпайки, — читайте у свідченнях очевидця.

Третього березня сюди заїхали орки. Танки їхали зверху, а внизу була тероборона. Бачу, хлопці тікають, ми лишилися. Чую руські кажуть: «Поехать вправо» і як утолочить по нам з того пулімьота. Потрапило в маршрутку, що стояла біля нас. Ми тікали куди бачили. Забігли на город, хлопці позакопували свої рушниці. 

Вертаюся я додому і телефонує мені знайома, яка на той момент вже дві доби переховувалася в одному з підвалів зі своєю дитиною і мамою й просить принести їм щось поїсти. Її дитині всього два роки.

Я назбирав у пакет продуктів, що мав удома і пішов. На вулиці мене зупиняє машина російських воєнних. Вони виходять з машини і кажуть: «Ты куда идешь?», я відповідаю, що несу їсти. «Покажи, что в пакете», — я показав, що там їжа.  Вони забирають у мене цей кульок і заводять назад у хату. А в нас же тут тероборона була і купа набоїв залишилося. Питають, що це за патрони, що за рації. Я сказав, що нічого не знаю. Я ж не буду їм говорити, що це моя хата. 

Читайте також: Станіслав Кухарчук: «Розслаблятися не можна. Це війна на виживання»

Потім забирають у мене телефон і кажуть: «скажи код от фейсбука». Я кажу: «Хлопці, вибачте, але я в цих соцмережах не сиджу, мені якось воно по барабану, воно мені не цікаво». 

Він приставляє пістолет мені до голови і каже: «Я тебе сейчас голову прострелю если ты не скажешь код от фейсбука». Я бачу, що ситуація серйозна і починаю на нього кричать, кажу: «Дружище, какой код от фейсбука, я не сижу в соцсетях, ти подивись на мене, мені 48 год». Тут заходить другий воєнний, забирає його і я так поняв, що мені повезло, що він його забрав. А той ще каже мені: «Щас пойдешь с нами. Сядешь в машину и с нами поедешь». Я думаю собі: «Господи помилуй, куди  їхати з вами, думаю, зараз катувать будуть, різать, чи шо».

А коли мене вже забрали у полон, чую постріл, потім бачу, що мого знайомого ведуть. Думаю: «О, господи помилуй, хоч не сам у підвалі сидіти буду». Знайомий йшов городами прямо сюди, я потім у нього питаю: «Вася, ти ж бачив куди ти йдеш. Ти ж бачиш, шо не наші і йдеш прямо на нас», а він відповідає: «А я думав, що це наші і йду собі вверх». Ну от і прийшов. Коротше, підводять його до мене, ставлять на коліна разом зі мною. У Васі була сумка з собою, у ній 3 тисячі гривень, ключі від гаража, інші речі, але справа не у цьому. 

Садять нас у підвал, через 30 хвилин відчиняються двері, залазить таке ї…ло жирове і каже: «хлопці, а по чем курс?». Ми сказали, що не знаємо. Але гроші не забрали, документи теж повернули, бо спочатку забрали паспорт. 

Пізніше у підвал привели мого тестя, йому 70 років. Я казав їм, що це стара людина, у нього ні телефону, нічого немає, для чого його забирати. Але сказали, шо «так положено». 

Ой, натерпівся так натерпівся. Чотири дні сиділи у полоні: так, вони нас не дьоргали, годували російськими сухпайками. Це прострочені консерви якісь, я з тих сухпайків пив один чай. Вони нам давали свій спирт, на їхньому спирті підігрів, (воду – ред) закип’ятив, випив та і все. Разом зі мною у підвалі були 4 особи. 

В полон брали людей з різних районів, у різних місцях. Всіх чоловіків позабирали у підвали, щоб вони, не дай бог, не давали ніякої інформації, не передавали ніякі координати, тощо.

Як заїхали вони сюди, то почали п’яні по місту ходити. Якось питали мене, як можна ближче до Ірпеня доїхати, я хоч і місцевий, але не сказав їм. 

Якийсь день дивлюся у щілину, думаю, що вони там у дворі роблять. А вони виносять з гаража електроприбори та інші речі і в сумку собі пакують. Усі прибори, які на чомусь працюють, вони все це забирали. 

Останній день, як виїжджали, то сказали, що ми можемо вийти з підвалу за 20 хв після того, як вони поїдуть. Коли стало тихо, я вийшов. Ходжу по дворі і бачу, їхні берці валяються. Вони ж заходили в хати. Поскидали свої берці у дворі, а самі поперевзувалися у кросівки, які познаходили, понакрадали собі, порозбивали комп’ютери людям. Телефон мені не повернули, сказав солдат, що лишає його для якихось своїх «міропріятій». 

Але були серед них теж нормальні, телефони віддавали нашим людям на блокпостах. Так моєму другу віддали мобільний, він попросив і віддали. Були навіть такі, хто ховався разом з нашими людьми у підвалах коли були обстріли, але це срочніки. А ті, шо найомніки, то ті і вбивали, і знущалися з людей. 

Я ще знаю, що роздягали хлопців, шукали військові татуювання. Я думав, слава богу, що мене хоч не роздягли, бо я ж весь синій. Але на мені тільки або музикальна, або тюремна атрибутика і все. Хоча в мене є одне татуювання, там німець зі свастикою, аби вони це побачили то не знаю, що було б. Але я ж це набив не просто так, ця наколка означає «не согласный с режимом администрации». 

Людей таких хороших повбивали. І ви уявляєте, сьогодні вони повбивали людей, а завтра розвернулися і поїхали. Когось вбили на стадіоні, когось — під під’їздом. Три тижні була жесть, ну, хай місяць. Десь 17-го квітня Бучу звільнили. 

Коли місто звільнили, я наших так обіймав, тим паче там були хлопці з Бучі, з нашого району в «Азові» служать. Я на них так накинувся, ви що, цілував їх.