• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Ольга Острикова

    «Я з хлопцем відзначала заручини на Шрі-Ланці, коли розпочалася війна». Історія успішної харків’янки, яка евакуювала доньку з-під обстрілів на відстані

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Олена Романенко | Translation: Hanna Dzhyhaliuk

    29 Серпня 2022

    Ольга Острикова — відома далеко за межами міста викладачка йоги. Вона була за кордоном, коли почалася війна, а її донька залишалася у Харкові з бабусею. Про те, як її донька жила в метро, ​​потім виїхала евакуаційним потягом до Львова, а далі перетнула кордон до Польщі, Ольга розповіла ексклюзивно проєкту «Монологи війни».

    У Харкові я вела групові та індивідуальні тренування з йоги, а також проводила спортивні виїзні заходи за участю різних спеціалістів. На березень 2022 року у мене було заплановано кілька фітнес-проєктів і розписано групи до кінця року. Я жила активним життям, виховувала доньку та планувала весілля влітку.

    Мій коханий зробив мені пропозицію під Новий рік, подарував обручку і придбав путівку на Шрі-Ланку, щоб відзначити заручини. 

    23-го лютого ми відзначили День народження мого хлопця, пили вино та будували плани на майбутнє. Вранці 24-го лютого ми вийшли на кухню вілли, в якій жили з друзями і почули фразу: «Хлопці, війна в Україні почалася!» Я запитала, мовляв, що справжня війна з винищувачами і ракетами? Я сприйняла це як дурний жарт!

    Донька плакала в слухавку і просила, щоб я її врятувала

    У перші хвилини, коли я усвідомила, що війна — це реальність, я подумала: як шкода, тепер у мене не буде весілля.  Наступною думкою було: якщо стріляють, мабуть, я більше не матиму житла. Третя думка: о Боже, моя єдина донька Варя, треба терміново її рятувати і більше нічого не має значення!

    Ми вирішили негайно їхати в аеропорт, щоб взяти квитки і швидше відлетіти. Я зателефонувала додому, поговорила з мамою, вона була дуже налякана, поговорила з донькою, та плакала і благала мене врятувати їх! Було жахливо усвідомлювати, що я на іншому кінці світу і ніяк не можу впливати на ситуацію. Я благала їх виїхати до Вінниці, на той час я знайшла для них там житло, але вони відмовилися. Було дуже небезпечно виходити на вулицю, постійно стріляли, постійно повідомляли про повітряні тривоги.

    Дві ночі моя мама з донькою спали в метро ховаючись від снарядів, додому поверталися вдень, щоб поїсти та переодягнутися. Я дзвонила додому і кричала в трубку, щоб вони терміново сідали в машину та їхали на вокзал, звідти вирушає евакуаційний потяг до Львова! Вони начебто й погоджувалися, але дуже боялися, що не зможуть навіть виїхати з паркінгу, бо постійно стріляли та їхати містом було просто небезпечно.

    Я їхала в аеропорт і вже в терміналі отримала повідомлення про те, що вони на залізничному вокзалі сідають у потяг. Найстрашніші години у моєму житті — коли я сіла в літак із Коломбо до Стамбула, і була без інтернету, в повітрі, не знаючи, чи рушив цей поїзд чи залишився у Харкові.

    Стикування літака було на Мальдівах і коли ми приземлилися, у літак зайшло багато російських туристів. З якоїсь волі випадку на сусіднє крісло поруч зі мною сів росіянин, що випив, у футболці з величезним написом «За Росію». Мені було так огидно і важко поряд з ним, що я просто застогнала від болю всередині. Він зробив мені зауваження, щоб я поводилася тихіше. Я не витримала і накинулася на нього з кулаками, поводилася як істеричка, я просто була в розпачі! Мене відтягували кілька людей.

    Довгий шлях до мами

    У літаку я вимагала, щоб мені дали вайфай, бо я не знала, де моя донька, як почувається, як їде той потяг… бо тривоги були по всій Україні. Коли вдалося впіймати мережу, я з’ясувала, що поїзд Харків-Львів пустили іншим маршрутом із зупинкою у Києві. По дорозі в купе моєї родини вибило скло, так що половину шляху вони їхали без вікна. Речі всі намокли, було дуже холодно, Варвара сильно захворіла у цій поїздці.

    Коли моя дочка вийшла з потягу в Львові, я приземлилася у Стамбулі. Моя мета була дістатися будь-якого кордону з Україною, щоб забрати дитину звідти. Зі Стамбула ми взяли квиток цього ж дня до Праги, звідти до Кракова. Я не уявляла, яким чином і хто допоможе моїй рідні дістатися.  Це було 28-го лютого, на кордонах тоді люди стояли кілька діб.

    Але сталося диво! Перед посадкою в літак у Кракові мені зателефонувала подруга і сказала, що вона вивезе мою дочку з мамою до мене. Навіть не подруга, а знайома, яка займалася зі мною йогою, просто посадила мою доньку в свою машину, де було її п’ятеро дітей та вивезла за кордон. Більш ніж 8 годин ми з хлопцем стояли на кордоні з Польщею чекаючи нашої доньки.  Це була найочікуваніша зустріч у моєму житті. Найстрашніше було позаду.

    Взагалі, видовище на кордоні було просто моторошним. Темрява, дощ, люди, які йдуть пішки з дітьми, загорнутими в ковдри, разом із собаками та котами, жінки з порожніми очима, абсолютно беззахисні, пенсіонери, які йдуть просто в нікуди. Ми вирішили залишитися жити у Кракові на два тижні, щоб побути з донькою, заспокоїти її та видихнути.

    Я була настільки вдячна людям, які вивезли мою дитину, що вважала своїм обов’язком допомогти іншим

    Подруга, яка вивезла мою доньку через польський кордон, залишила нам свій автомобіль, а сама полетіла в іншу країну.  Усі ці два тижні життя у Кракові я приїжджала на кордон та перевозила жінок з дітьми. Я просто виходила з машини і зустрічала їх, пропонувала допомогу, говорила, що я їду до Кракова, я можу підвезти. Таких як я було безліч, мій чоловік робив те саме, також розвозив тих, хто пішки переходив кордон. Було дуже холодно, вітряно, паніка та розпач панували там, я була дуже рада, що можу хоч чимось допомогти.

    З початку війни я не могла знайти собі місця, мені страшенно хотілося повернутися до України, до свого рідного Харкова. Пізніше ми переїхали до Вроцлава, я думала, що мені буде комфортніше, якщо я зміню картинку.

    Ми ніде не просили притулку, жодних виплат, жодних реєстрацій. Незважаючи на те, що моя робота та бізнес чоловіка зупинилися, ми винаймали квартиру і платили за все самі. Я виявилася за кордоном із чоловіком, так вийшло і я не мала морального права просити безкоштовний притулок, бо знала, що є 1000 жінок, які виїхали одні з дітьми і їм допомога потрібна набагато більше. Єдине, чим я скористалася —  це з’їла «волонтерський» бутерброд на кордоні з Польщею, доки чекала доньку (сміється, — ред.).

    Порятунок улюбленого кота

    У Вроцлаві я відновила онлайн-тренування з йоги. Під час одного з таких, на екрані я помітила, що у чат нашого будинку в Харкові почали надходити багато повідомлень про те, що ракета прилетіла. Люди повідомили, що будинок частково зруйнований, залишилися стіни, але всередині практично все розвалилося, немає дверей, немає вікон, один каркас.

    У цій квартирі залишався мій кіт, який виріс зі мною і котрого вся моя сім’я дуже любила. Я зрозуміла, що швидше за все він загинув. Сказала про це мамі, вона не хотіла навіть чути такого і була переконана, що кіт живий. Казала, що має таке передчуття. На другий день вранці нам зателефонувала сусідка, яка вижила у своїй квартирі і вибралася з-під завалів, і сказала, що справді з нашої зруйнованої квартири вона чує нявкання кота! Я сміялася крізь сльози! У себе в Instagram я розмістила оголошення з проханням знайти волонтерів чи МНС, хто може врятувати цю бабусю-сусідку та нашого кота.

    Читайте також: «Його повідомлення починалося словами «я ще живий». Історія жінки військового, який загинув в Маріуполі

    Тоді Харків дуже сильно бомбили, щодня, по кілька разів на день. Я розуміла, що ніхто не захоче через кота і бабусю наражати себе на небезпеку. Думала, що це марно, і майже змирилася з тим, що більше його не побачу.

    Наступного дня мені зателефонувала знайома і сказала: Олю, я біля твоєї хати, кажи, куди йти, я заберу кота. У її трубці я чула вибухи, я казала їй, забудь, йди, нічого не потрібно, ти в небезпеці! Але вона не послухала. Вона зайшла, врятувала бабусю, знайшла кота, якого завалило уламками стін і забрала до себе за місто.  Потім моя мама перевезла кота до нас…

    Ми не змогли жити в Чорногорії, бо приїхали російські туристи

    Війна тривала, моє місто і мою країну руйнували, я не могла прийти до тями, психологічно почувала себе виснаженою, ні на що не було сил. Я вирішила, що мені допоможе море та запропонувала поїхати до Чорногорії. Ми сіли в машину і проїхали 2000 км, там зняли житло і спробували відволіктися.

    Ми прожили півтора місяці на новому місці та вивезли туди батьків мого хлопця, які до того три місяці прожили під обстрілами у Харкові. Нам хотілося, щоб вони змогли відпочити та спати спокійно всю ніч не прокидаючись від повітряних тривог.

    У Чорногорії стало максимально некомфортно із приходом літнього сезону.  Приїхало дуже багато росіян, вони поводилися по-хамськи, агресивно, були проти нас налаштовані. Саме тоді ми з чоловіком вирішили перейти повністю на українську мову, щоб вони не розуміли нас і щоб показати свою відокремленість.  Моя донька принципово не хотіла спілкуватися з російськими дітьми, говорила англійською, щоб її не розуміли. Жодної підтримки від місцевих не було, для них війни в Україні не існувало, вони просто заробляли гроші, приймаючи туристів біля моря.

    Повернувшись до України я знову відчула себе живою

    Кожного дня проживаючи на чужині, я мріяла повернутися до України. Хотіла повернутися до Києва, я знала, що там практично безпечно, кілька друзів повернулися туди і розповідали, як там справи. Але я розуміла, що для мого хлопця це “one way ticket” і що виїхати назад за кордон він не зможе через воєнний стан. Тому я хотіла, щоб таке рішення ми ухвалили удвох.

    Він погодився не відразу, бо чекав на пропозицію по роботі майже чотири місяці. Він мав хороший бізнес, але з приходом війни, на жаль, він його втратив.  І ось нам повідомили, що є для нього чудове місце у Києві, ми подумали, що це доля і вирішили збирати валізи.

    Сім’я в Києві

    Оля з донькою Варварою в Києві, щасливі та веселі

    У Києві я зрозуміла, що знову живу, що дихаю вільними грудьми, що сплю спокійно. Тут багато наших друзів, тут усе знайоме, тут майже як удома, але я розумію, що рідного дому не можна. Тут, в Україні, ти цінуєш кожен новий день, щоранку, кожну чашку кави та кожну посмішку земляка.

    Харків дуже змінився, він зараз просто виживає 

    Після повернення до України я двічі приїжджала до Харкова, щоб забрати речі зі своєї квартири та квартири батьків. Мій Харків, завжди галасливий та багатолюдний зараз просто виживає. Людей на вулицях практично немає. ВНЗ та школи зруйновані, лікарні закриті, на це боляче дивитися. Поки що я не бачу свого життя у Харкові. Не уявляю, як знову гуляю з донькою улюбленим парком, який зараз спотворений воронками від снарядів. Зараз нам нема куди повертатися, наше місто продовжують щодня обстрілювати.

    Ми залишаємося жити у Києві, за місяць життя тут я жодного разу не чула вибухи, лише повітряну тривогу. Ми працюємо, донька ходить у табір та на танці. Ми щасливі повернутися до України. Життя в столиці вирує і ми залишаємося тут заради безпеки всіх нас.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Олена Романенко | Translation: Hanna Dzhyhaliuk

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!