Тетяна Шевченко

«Я постійно думала про свою ще ненароджену дитину»: як журналістка на восьмому місяці вагітності тікала від війни

eye 355

На момент початку війни журналістка Тетяна Шевченко була на восьмому місяці вагітності. Вони разом з чоловіком проживали у місті Южне, що на Одещині. Подружжя робило ремонт у новенькій квартирі та чекало на появу дитини. Проте війна змусила Тетяну тікати за кордон. Про складний шлях до Чехії, пологи на чужині та повернення в Україну читайте в «Монологах війни».

В Южне я потрапила два роки тому, коли розпочався карантин. З Черкас переїхала у Бердянськ, пожила там декілька місяців. Тоді для себе я вже остаточно зрозуміла, що хочу жити біля моря. Проте у Бердянську не було можливостей для розвитку. Це дуже «повільне» місто, люди там немов сонні мухи. Потім мене подруга запросила в Южне до себе в гості, я приїхала до неї десь на тиждень. Через деякий час вона запропонувала роботу в Южному. Після довгих роздумів, я ризикнула. Склала всі свої речі, відправила поштою та переїхала до неї. Вже за місяць вдалося знайти та зняти житло. 

Переїхати та розпочати нове життя мені було зовсім нескладно. Згодом я познайомилася на сайті знайомств з хлопцем, який згодом став моїм чоловіком. Жити разом ми почали в минулому році, навесні. 

Минулого року я собі придбала квартиру і якраз у вересні 2021 року я дізналася про вагітність, ми планували наше мирне життя та робили ремонт у новенькій квартирі. Планували в травні переїхати туди до пологів.

Тетяна Шевченко в Южному

Все йшло до того, що ми будемо розширятися, що ми переїжджаємо у двокімнатну квартиру. Протягом найближчих двох років вже мріяли побудувати великий будинок. Проте не так сталося, як гадалося і війна зламала всі наші плани.  Тоді, коли розпочалася війна, у нас був у розпалі ремонт і ми просто намагалися до народження малюка все встигнути.

Звістка про війну 

Коли почалася війна, я спала у ліжку і чоловікові о сьомій ранку зателефонувала сестра Анна та запитала: «Коля, ви збираєте речі?». Він був дуже здивований і запитав: «Куди ми маємо збиратися?» На що сестра відповіла, що у нас війна і їхня мама вже спакувала валізи до Львову. До слова, сестра відпочивала з чоловіком на Мальдівах і через різницю в часі, дізналася про все раніше за нас.

Ми не чули ніяких вибухів, тому не знали про початок війни й не повірили у слова сестри чоловіка. 

До початку війни Тетяна два роки проживала в Южному

На той момент я була на восьмому місяці вагітності. Я прокинулася і зайшла у спільний робочий чат, де наша керівниця написала, аби кожен залишався вдома сьогодні. Мій чоловік відразу зібрався та пішов в магазин купувати воду, а я залишилася вдома. Коли визирнула у вікно, побачила наші українські танки, які просто їздили вулицями. 

У той момент у мене почалася панічна атака. Якщо знати наше місто Южне, то воно розташоване на березі моря, тобто майже з усіх будинків в місті видно його. Ми проживали на десятому поверсі і наша квартира була кутовою, якраз вікнами у море. Мені стало дуже страшно, адже я розуміла, що ми у підвищеній зоні ризику. Тоді я зателефонувала чоловікові й сказала, що вже пакую валізи і ми їдемо на дачу. Я почала дуже плакати і скидати у валізу всі речі, які бачила. Наша дача розташована у п’яти кілометрах від Коблево, у Кошарах, на Лимані. 

«Коли я приїхала на дачу, то чула вибухи буквально з усіх сторін: з боку Миколаєва, з боку Одеси. У нас там йшло дуже сильне відлуння. Проте ці вибухи були наскільки далеко від нас, що у мене виникла ілюзія безпеки».

 На дачі у нас є газ, можна опалювати всі кімнати, душ також є, але він розташований у приміщенні бані, яка не отоплюється, туалет — на вулиці. Проте ці умови були для мене більш прийнятними, аніж жити в Южному в квартирі зі зручностями на десятому поверсі. 

На третій день війни, ми вмовили батьків мого чоловіка переїхати до нас. Так ми були всі разом і нам було спокійніше. Коли усі разом, то так і веселіше, і, здається, безпечніше. Разом було однозначно морально переносити все легше. 

Ми пробули на дачі тиждень. Щоночі прокидалися по п’ять разів, хапали телефони і нервово читали новини. Вичитували чи немає біля нас ніяких вибухів, ми виходили посеред ночі надвір та прислухалися. Цілий тиждень нормально не відпочивали. Від цього наші тіла і обличчя понабрякали, ми були наче бджолами покусані. 

Непросте рішення

Коли батьки чоловіка переїхали на дачу, то відразу почали вмовляти мене виїжджати за кордон. Наголошували, що я вагітна і мене буде зараз легше виїхати, що я маю подумати про свою дитину і подумати про те, що маля не має народжуватися в бомбосховищах. Їхні умовляння тривали більше тижня аж поки не почала горіти атомна станція в Енергодарі. Зранку, коли рашисти напали на Запорізьку АЕС, там почалася пожежа, мене розбудив мій чоловік і почав також вмовляти виїхати. 

Він наголошував на подіях, які сталися під час Чорнобильської трагедії. Коли вибухнула Чорнобильська АЕС, то вагітних жінок або абортували, або жінки народжували дітей з інвалідністю чи ще найгірше мертвих дітей.  Після цих слів, я нарешті погодилася на виїзд. 

Довга поїздка із неприємними пригодами

Виїжджали ми двома машинами: вітчим мого чоловіка разом зі своїм братом вивозили мене та свекруху своєю автівкою. Планували до кордону довезти. Також за нами слідом їхали наші знайомі. Літня жінка на джипі везла свою доньку та двох онуків за кордон. 

Коли ми виїжджали з Одеси, то були великі черги на блокпостах, кожну автівку дуже ретельно перевіряли. Тому ми вирішили пересісти до цієї літньої жінки і відпустити вітчима, адже до комендантської години залишалося всього кілька годин. Ми вирішили, що наша жіноча команда з усім впорається сама. 

Спочатку ми мали їхати на пункт пропуску «Рені», а там пішки з свекрухою сісти на паром, який переправляв людей до Румунії. Наші ж попутники мали чекати чергу автомобілем адже залишати його в Україні не збиралися. В Румунії нас мали волонтери пересадити на літак до столиці Чехії — Праги. Тобто наша евакуація мала зайняти один день. Ми все дізнавалися завчасно у знайомих, які евакуювалися на кілька днів раніше цим шляхом. Але дорогою до пункту пропуску «Рені», нам зателефонували родичі попутників та сказали, що дорогу, через яку ми будемо їхати, обстрілюють саме в цей момент. 

Порадили не ризикувати та їхати на пункт пропуску «Паланка», а там була величезна черга у багато кілометрів. Навіть не було видно самого кордону. Простояли зранку до вечора, потім нам один прикордонник сказав, що ми можемо поїхати без черги. Ми зраділи та зробили так, як він сказав до самого пункту пропуску. Там інший прикордонник нам сказав, що необхідно повертатися у самий кінець черги, що нас не пропустять так просто і що це не чесно. Натомість, він порадив перетнути інший пункт пропуску — «Бесарабязка–Серпньово», до нього потрібно було їхати ще 170 кілометрів, а надворі вже була 22-га година. 

Ось так спали на кордоні доки чекали своєї черги

Дорогою до того пункту пропуску в нас зламалася автівка. Це була ніч і була комендантська година, ми стали обабіч дороги у якомусь селі, на панелі в авто почало вибивати «check». Виявилося, що у нас була проблема з антифризом, він кудись просто вилився.

У той момент, ми побачили групу чоловіків. Я злякалася не на жарт, адже в голові було безліч найстрашніших думок. Подумала навіть, що окупанти дісталися і сюди. Та літня жінка, яка нас везла, була не з лякливих. Вона вийшла з автівки і підійшла до незнайомців просити про допомогу. Виявилося, що це наші тероборонівці. І ось, через деякий час вони привезли нам баклажку води, щоб залити у автівку. Це був єдиний можливий варіант серед ночі, щоб якось реанімувати нашу подорож і не спати там, прямо на узбіччі. До кордону ми добиралися тяжко, дорога була дуже сильно розбитою, тотальна темрява. Я не спала ні хвилини, адже мала контролювати дорогу та розмовляти з нашою водікою, щоб їй було не так складно їхати і вона раптом не задрімала. 

На цьому кордоні була невелика черга, коли ми доїхали, проте вона взагалі не рухалася. Простояли ми там з 3:00 й до 15:00. Знову ж таки, ми вдвох з водійкою не спали. Адже якщо черга рухалася, важливо було, щоб перед тобою ніякий автомобіль не вліз. 

Тут було дуже тяжко, дуже холодно, ноги вже набрякли дуже сильно від сидячого положення.Ми не могли зрозуміти, чому не рухаємося, а потім побачили прикордонника, який йшов по зустрічній смузі та дуже лаявся.

Чоловіки призовного віку намагалися хотіли перетнути кордон, незважаючи на заборону. Кожен другий намагався дати хабар, тому прикордонники чекали на військкомат. Потім на кордоні вручали повістки тим, хто намагався підкупити працівників пункту пропуску. 

У нас вже не було сил, я не спала два дні. Жінка, яка нас везла, пішла до прикордонників і почала плакати й казати, що з нею діти та вагітна. Вона збрехала, що мені ось-ось народжувати, що я вже на 9 місяці та можу зробити це прямо у черзі. Прикордонники змилувалися та пропустили нас поперед всіх автомобілей. Провели пішки, щоб люди, які чекають чергу не зчинили бунт. 

Волонтери на кордоні поїли чаєм

На молдовському кордоні нас дуже довго допитували, зокрема маму мого чоловіка, адже вона громадянка Білорусі. 

Вони цікавилися, чому вона перетинає кордон з Молодовою, чому не їде до Білорусі. Моя свекруха противниця режиму Лукашенка і дуже багато років не їздить на свою Батьківщину. Тобто найближчі роки їй туди шлях закритий, як і всім її рідним. Вона хоч і має постійну посвідку на проживання, її все рівно дуже ретельно перевіряли і допитували. Наявність білоруського паспорту була дуже великою перепоною на нашому шляху. 

В Молдову ми приїхали дуже швидко, нас один раз зупинила поліція за те, що у нас були тоновані передні вікна. За це вони хотіли накласти штраф у розмірі тисячі гривень. Вони вже виписували протокол, проте ми зчинили ґвалт, що ми біженці і так ніхто не робить. Вони могли просто попередити нас, аби ми зняли тонування. Ці поліцейські просто хотіли хабар. Також нас зупиняли інші поліцейські, щоб запитати чи не потрібна нам допомога, вони хотіли усіляко допомогти нам. Коли ми перетнули кордон, то у нас не було інтернету, а поліцейські навіть роздавали свій мобільний, аби ми могли скористатися навігатором. Порадили куди та яким шляхом краще поїхати. 

Коли ми перетнули кордон, дібралися до готелю, переночували там та вирушили знову в дорогу. Ми їхали через гори, по  серпантину. У нас знову закипіла машина посеред поля. 

До найближчого населеного пункту багато кілометрів. Це була неділя, ми розуміли, що у Європі — вихідний день і не працює абсолютно нічого. У мене виникла ідея просто зупиняти машини, які проїжджають повз нас. 

Вдалося спіймати поліцію і ламаною англійською пояснити, що нам потрібне СТО. Вони обдивилися нашу автівку, сказали дуже повільно їхати за ними, адже поломка серйозна. Вони поселили нас у центрі для біженців. Сказали, що ми переночуємо, а в понеділок нам відремонтують машину і ми поїдемо далі.

Перша гаряча їжа на заправці

Вони нас відвезли в центр для біженців з України. Там були перекладачі та волонтери, які нас зустріли, заселили та домовилися за СТО. Мене оглянув лікар. Нам виділили окрему кімнату. Це раніше був величезний культурно-мистецький центр. У підвалі був душ, у нас на поверсі чисті туалети, також  були кімнати з одягом та гуманітаркою. Було вдосталь гарячої їжі, її постійно поповнювали. Ти міг приїхати у будь-якій годині, тебе нагодують та поселять. Також був величезний хол, де на відстані 30 сантиметрів лежали  ортопедичні застелені матраци. Якщо була потреба, то навіть дозволяли забрати постіль та рушники із собою. Все було новим. Інші люди мали можливість переночувати не більше двох днів. Проте в центрі для біженців мені лікар порадив вже не їхати далі. Ми пробули в дорозі три дні в сидячому положенні без нормального сну. Тому було два варіанти: їхати далі потягом або летіти літаком. 

Наші попутники — бабуся з донькою та двома онуками провела у центрі дві доби поки їм ремонтували машину. Ми ж з свекрухою вимушено залишилися довше.

Коли нас поліцейські відвезли в центр, то молода жінка, мама двох дітей, впала та зламала ногу. В Румунії була люта зима, наш центр був розташований недалеко від гірського масиву. Там було холодно та морозно.  Ту жінку на швидкій забрали та наклали гіпс на два місяці. Ми були шоковані, адже це також автоматично сильно ускладнювало наш шлях далі.

Сестра мого чоловіка знайшла цим людям безкоштовний готель за 100 кілометрів від Праги. Тому наш шлях надалі міг бути спільним. Та все ж вимушено розділилися. 

Коли наші попутники приїхали в цей готель, їх зустріли та заселили. Там було всього тридцять людей: жінки та діти. Цей готель тримав чех, у нього був працівник — українець Михайло, якого поставили куратором над нашими переселенцями. Михайло, користуючись довірою власника готелю, змушував працювати жінок. Робити ремонт в іншому готелі. Це було не прохання, а наказ. Це було буквально рабство. Адже робота цим жінкам не оплачувалася. Вони повинні були працювати на Михайла, адже був страх вилетіти з готелю. Недобросовісний українець дуже жорстоко поводив себе, обзивав та залякував жінок. Потім Наталія, яка заламала ногу, тишком зателефонувала нам з туалету та розповіла про трудове рабство. Він погрожував, якщо комусь розкажуть, то не будуть там жити більше, залишаться з голим задом в чужій країні на вулиці. Сестра мого чоловіка добилася того, що його звільнили звідти. Він зазначав, що йому абсолютно все рівно на Україну, адже він вже давно має громадянство країни в якій наразі перебуває.

Рішення летіти самій

Тим часом нам волонтери купили квитки на літак. Три години ми їхали до аеропорту, який розташований в Бухаресті. Нам знайшли водія, який нас відвіз туди. На чекін в нас була година приблизно. Та при перевірці наявних документів, працівники аеропорту нам повідомили, що мама мого чоловіка не може їхати далі, адже у неї не біометричний паспорт і він не підходить для перельотів. Проте ми точно знали, що мені потрібно летіти. 

Протягом вагітності я вже двічі лежала у лікарні. Наші родичі, до яких ми їхали, почали зв’язуватися з працівниками аеропорту, аби ті зверталися у посольство і воно надавало дозвіл на переліт. Це була жахлива ситуація…я плакала, а свекруха читала постійно молитви та зверталася до своїх ікон. Я чудово розуміла, що їй буде дуже тяжко самій в чужій країні з білоруським паспортом та ще ї взагалі не знаючи мови. 

Нам прийшла від посольства відмова на переліт. Авіаперевізник не взяв до себе на борт свекруху. Тобто їй потрібно було робити візу. Візу можна зробити лише в Києві. Ні про який Київ навіть не йшли мови, адже тоді там були бойові дії. І ми вже проробили такий складний шлях. Загалом, — це все абсурдно.

Я ридала так, як ніколи. Адже вважала себе зрадницею за те, що покидаю її. Але у мене не було виходу, я мала подумати про свою майбутню дитину. Я розуміла: якщо я залишуся та почну шукати інші шляхи як дібратися до Праги, то можу нашкодити малюкові. 

«Я сіла в літак і полетіла. Всю дорогу я проспала, бо сильно наплакалась і нерви були просто на межі».

Моя свекруха знайшла волонтерів, які повезли її на залізничний вокзал. Це було 9–го березня. Їй повідомили, що найближчий потяг до Праги аж 13–го числа. 

В цей час мій чоловік сідав у машину і також збирався їхати в Чехію. Мені було дуже важливо, аби під час пологів він був зі мною, аби він першим побачив нашого новонародженого малюка. Тому перед від’їздом я взяла з нього обіцянку обов’язково приїхати. Хоча він не хотів спочатку, а хотів усіляко допомагати в місті та волонтерити. Проте здоровий глузд взяв верх і Микола зрозумів, що хоче теж бути живим, здоровим і побачити свого сина, вперше взяти нашого хлопчика на руки — переважило. Тому чоловік зі свекром виїхали також. От вирішили, що свекруха повертається до кордону з Україною, а мій чоловік та свекор її там забирають і усі разом вже приїжджають до Праги.

Тоді їй було дуже тяжко, вона сильно плакала на вокзалі і називала своє білоруське громадянство проклятим. Вона вважає Україну своєю країною, вона справжнісінька українська патріотка. 

Читайте також: Михайло Лавровський: «Девіз нашого батальйону — «заради кожного життя»

До неї раптом підійшов волонтер і повідомив, що є вагон, який мають доєднати до вантажного потяга і в цьому вагоні є одне місце. Вони змогли взяти її туди. Цей потяг прямував  до Угорщини. Нам підходило, адже наші чоловіки їхали в Чехію через цю країну і могли її забрати. 

Чоловіки приїхали і весь день чекали доки мамин поїзд доїде. Затримка була колосальна. І, нарешті, вони все-таки зустрілися в Угорщині. Усі разом приїхали в Прагу. 11–го березня наша родина була разом. 

Для мене було дуже важливо, аби люди, які перебувають у моєму оточенні, були в безпеці. Єдине, за що я хвилювалася, так це те, що мої рідні: мама, тато, брат, бабуся з дідусем та всі інші лишилися в Черкасах. Я не знала наскільки безпечно було перебувати там. Я вмовляла їх приїхати до нас. Я взяла слово зі своєї подруги з двома дітьми, що у разі небезпеки, вона бере мою маму та брата і свою родину й вони всі разом їдуть до нас. Не знаю де б вони жили всі, але на той момент я за це не хвилювалася.

Життя в Чехії

Життя в Чехії було дуже тяжким для мене. Через те, що було відчуття провини, що я в безпеці. Я не могла розслабитися, гуляти по місту, сиділа декілька  днів у траурі, дуже хвилювалася, що покинула домівку. Я навіть злилася на свекруху, яка змогла відразу переключитися: ходити по магазинах, пити каву та радіти життю. Хоча я її розумію. Вона довго не бачила свою доньку, її діти були з нею у безпеці і вона змогла видихнути. Чого не змогла зробити я. 

В Чехії нам платили гроші. 200 євро на людину і сестрі мого чоловіка платили три тисячі крон за кожну людину за те, що вона нас прихистила. Це була компенсація комунальних послуг. Підтримка чехів була колосальною: усюди були українські прапори, карикатури на Путіна, посольство росії розгромили.

За місяць перебування у Празі, я трохи оговталася. Ми їздили по лікарях, мене поставили на облік, я здавала численну кількість аналізів, я не знала як будуть проходити  пологи. 

Тетяна зі своїм чоловіком після евакуації в Чехію

Я розуміла, що мені буде дуже складно через мовний бар’єр. Усі мої намагання хоча б трохи вивчити мову, — були марні. Я по декілька разів на день відкривала книги, сайти і додатки з чеською мовою. Це особливо не допомагало.

Із завмиранням серця я чекала на пологи. Також під час перебування у Чехії, мені запропонували роботу — стати редакторкою проєкту «Монологи війни». Я розуміла, що зможу бути корисною, тому перший час волонтерила. 

Перший мій офіційний робочий день співпав з моїм ПДР. Третього травня я мала народжувати. Усі, хто мене знають, навіть не здивувалися. Я просто не можу сидіти на одному місці, не можу сидіти без роботи. 

Пологи на чужині

Народила малюка я шостого травня. Пологи були дуже складні. У Європі намагаються, аби усі процеси пройшли максимально природно. В Україні мені б після того, як відійшли води, просто вкололи б окситоцин і цим пришвидшили пологи. В Чехії ж все інакше. Вони нічого не пришвидшують, а спостерігають, дають шанс дитинці народитися самостійно, в абсолютно природніх пологах. Їх не дуже хвилює наскільки сильно втомилася матуся, я не спала добу. У мене просто не було сил. Пролежала я в пологовому чотири дні. 

Медицина дуже відрізняється від нашої. Дитяча медицина — надто протокольна, роблять — як пише книжка. Через це було складно. Малюкові приписали харчування, на яке почалася страшна алергія, ми його змінили. Я почала консультуватися з лікарями в Україні по вайберу. Чеським лікарям я просто не довіряла, адже страшний висип вони вважали незначною потницею.

Повернення в Україну

Рішення про повернення додому було вимушене. Ми дуже хотіли назад. Знали, що в Черкасах спокійно та безпечно. Ми хотіли повернутися в Україну, але не їхати на Одещину. Тому рушили до моєї мами в Черкаси.

Батьки мого чоловіка повернулися в Україну ще місяць тому, на початку червня. Свекруху постійно допитували. Навіть на в’їзді в Україну, її записували на відео, вона ділилася контактами, вона усіляко підтверджувала, що може в’їхати в Україну.

Ми ж мали повертатися з тією жінкою, з якою їхали до Чехії. Ми дотягнули до останнього. Проте у найвідповідальніший момент у неї знову зламався автомобіль. Ми вирішили добиратися своїм ходом. Дорогою до Одеси у нас було три пересадки. Ми з місячною дитиною на руках та купою речей та візочком. Ми викупили вагон СВ, де три полички з одного боку, з іншого — диван. Це тримісне купе. Для нашого комфорту ми викупили всі ці три місця. 

Потяги у Празі дуже відрізняються від наших. Ми їхали приватним перевізником, там було шикарно, дуже чисто, нам давали сніданки безкоштовні та давали меню, де можна замовити навіть суші та піцу. У вагоні є ідеальний швидкісний інтернет. Ми доїхали до Кошиці, там у нас була пересадка на автобус. І коли ти заходиш в автобус, то бачиш повно наших людей. Ти начебто ще не в Україні, але завдяки людям — вже там. В автобусі було умовно 70 місць, а людей туди втричі більше увійшло. Водій взяв людей на стоячі місця, попри заборону таке робити.

З Кошиці до Ужгорода ми поверталися на автобусі. Всі люди сварилися, адже багато хто був без квитків і нависав над іншими. Ми придбали квитки на три місця – мені, чоловікові і під дитяче автокрісло, аби малюку було теж комфортно їхати. Над моїм чоловіком стояла жінка, біля нього посадила свою дитину. Тому Микола поступився їй своїм місцем. Якийсь час чоловік їхав сидячи на підлозі, на наступній зупинці водій набрав ще людей на стоячі місця, то мій чоловік взяв автокрісло на руки і сів біля мене. Їхали в автобусі неначе кілька у банці. 

«Коли вже доїхали до кордону, то працівники митниці сказали, що усі , хто стоять мають вийти, або водія оштрафують та заберуть ліцензію. В людей почалися сварки та паніка. Пішого переходу на цьому кордоні не було».

Люди, які стояли, теж заплатили за білет до Ужгорода. Водій сказав, що зможе до Ужгорода лише довезти їхній багаж. А людям довелося підсідати в автівки, які також перетинали кордон. 

Після того, як люди повиходили, то словаки нас пропустили без проблем. А от на українському кордоні ми застрягли. 

Мій чоловік має білоруський паспорт і має посвідку на постійне проживання в Україні і навіть вона не врятувала його від довгих перевірок, від допитів. 

Ми почали затримувати автобус, тому вирішили зійти, щоб люди не запізнилися на свої пересадки. Ми з малюком достали свої численні сумки і вийшли на кордоні. Була неймовірна спека.

Мені навіть не було де погодувати дитину, яка постійно плакала.  Це фактично поле. Українські прикордонники сказали годувати в жахливому туалеті. Загалом, в неймовірну спеку, на кордоні нас протримали дві години.

Післямова

Взагалі наше життя в Чехії було дуже комфортним. Ми жили в лісі в чудовому приватному будинку з прекрасною природою. Для нас створили максимально зручні умови. Але було дуже морально важко. Я навіть не знаю чи захочу найближчий рік поїхати просто в гості до родичів чоловіка. На чужині дуже важко. Я хотіла щоб дитину та мене оглядали наші лікарі. Якщо б ми знали, що у Черкасах буде спокійно, то ліпше ми були б тут. В Черкасах також приватний будинок, тут моя мама. Все рідне. 

Зараз Тетяна з родиною перебуває в Черкасах

Зараз у мене всередині спокій, але цей спокій я пропрацювала. Проте після пологів я почала займатися з психологом і мені це дійсно допомагало і було потрібно.

В Черкасах ми будемо недовго, максимум до кінця літа. Надалі повернемося на Одещину. Не зважаючи ні на що. Там наші будинок, там наше життя та наша робота. Я вірю в те, що буде все добре.