• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Отець Роман Гридковець

    «Духовний фронт був і до війни, й залишиться після», — молодий священник Роман Гридковець про наступ на Чернігів

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    5 Березня 2023

    Отець Роман Гридковець — молодий греко-католицький священник, який переїхав з Києва до Чернігова незадовго до початку повномасштабного вторгнення росії. Але виїжджати із міста після 24 лютого отець Роман не став. Пан Гридковець залишився у Чернігові навіть тоді, коли війська ворога були досить близько, бо чоловік розумів, що звичайні люди потребують його підтримки. Разом із містянами отець Роман молився просто в укритті та читав дітлахам добрі історії перед сном, щоб дітям було не так страшно засинати у підвалі. Про те, як він пережив наступ на Чернігів, отець Роман Гридковець розповів проєкту «Монологи війни».

    Рік тому мене висвітили на священника, а в листопади мені дали направлення на Чернігів, бо за традицією нас призначають на конкретне місце, де ми служимо. 8 грудня 2021 року я з дружиною та донечкою переїхав в це місто та орендував житло. 

    Чутки про початок війни тоді, звісно, ходили, вони були навіть у церкви. Але, чесно кажучи, я їм не дуже вірив. 24 лютого я прочитав у фейсбуці, що війна почалася, але для мене це було несподівано. 

    У той день я вийшов на вулицю та побачив хаос: люди забігали в дома, забирали речі, швидко вибігали та намагалися виїхати з міста. Інші, які не мали можливості евакуюватися, просто збиралися біля під’їздів і самі не знали, чого чекали. Я спершу думав, може вони чекають на автівки. Але я запитав їх і зрозумів, що люди просто не знають, що робити, просто бояться сидіти вдома. 

    Отець Роман Гридковець

    Отець Роман Гридковець разом із дружиною та донькою

    Я запропонував людям помолитися.

    Потім я почув, що неподалік є укриття й туди йдуть містяни. Я вирішив піти туди разом з усіма людьми. 

    Так я почав ходити до підвалів, щоб спільно молитися із людьми та давати містянам слово надії про те, що Бог рятує, Бог підтримує.

    Коли у Чернігові зникло світло, опалення та вода, все більше людей почали спускатися до підвалів 

    Перші два тижні, я ночував вдома з родиною, а в укриття йшов тільки вдень. Я виходив о 13:00 і перебував в укриттях десь до 17:00, бо о 18:00 вже починалася комендантська година. 

    Я по черзі намагався поспілкуватися з різними людьми, бо по підвалах всі сиділи групками. Багато людей там просто жили, а додому приходили тільки щоб приготувати їжу. Особливо згодом, коли у Чернігові зникло світло, опалення та вода, все більше людей почали спускатися до підвалів. 

    В перший день у сховищі було близько 50 людей, потім все більше й більше. З часом їх стало майже 300. 

    З моменту свого переїзду у Чернігів я ще не мав особистої парафії та парафіян, тобто я був молодий священник і парафія тут була тільки на папері. У мене по факту ще не було ані приміщення, де молитися, ані людей, з ким молитися. Але через війну люди та приміщення виникли самі по собі. Але то були люди, що рятуються в бомбосховищах. 

    У мене був страх, але я намагався про дурне не думати 

    Я залишився у місті, бо розумів, що тут є люди, якім потрібна підтримка. Дружина перші два тижні також не виїжджала, бо хотіла бути поруч біля мене. Відповідно я трішки розривався, бо був то із родиною, вдома, то йшов в різні укриття.

    Коли ситуація почала загострюватися, нам вдалося вивезти кохану з дитиною до Львова разом з іншою родиною, які мали автівку. Це було 9 березня. У мене був страх, але я намагався про дурне не думати. Я хвилювався за дорогу до Львова, бо вона була так само небезпечна, вона обстрілювалася. Але, на щастя, все пройшло добре.

    Коли моя родина дісталася заходу, мені одразу стало трішки легше, бо я вже був спокійний принаймні за близьких. Я залишився на одинці й переїхав до сховища: почав там жити та ночувати, а вдома тільки готував. 

    У сховищах я не проводив повноцінних служб, тому що в укриттях були й діти, й старі, й ті, хто знають, як молитися, й ті, хто не знають. Я спростив обряд до одної коротенької молитви, яку повторював 10 разів. Я просто говорив про те, щоб Бог нам допоміг, врятував, звільнив нас та благословив. А потім просто казав: «Боже, спаси нас». І ми всі разом 10 разів просто повторювали «Боже, спаси нас». Це була така проста молитва, як на чотках. Потім я просто підходив до кожної групки людей та намагався поспілкуватися, щоб люди розказали, як вони себе почивають, як живуть, щоб вони вилили свій біль. 

    Розмальовані стіни підвалу

    Розмальовані дітлахами стіни підвалу, де ховалися містяни разом з отцем Романом

    Пам’ятаю, що в укритті зародилася така традиція. На третій тиждень я почав розказувати дітям на ніч історії. Я збирав дітлахів усіх разом, брав гірлянду з вогниками, клав її по центру, бо світла вже не було, і потім розказував історії, які навчали добру. Інколи вони були пов’язані з Біблією, інколи ні. Це давало людям надію.

    Люди казали, що від моїх слів їм стає спокійніше, але як воно було насправді, я не знаю. Люди дякували мені навіть тоді, коли у місті все вже закінчилося й росіяни відійшли від нас.

    У такому стані ми прожили приблизно 40 днів 

    У магазинах були черги, не завжди працювали аптеки. Але волонтери привозили хліб та воду. Дуже часто ми ходили до людей у приватний сектор, набирати воду з криниць. 

    Дякувати Богові, в нашому районі був газ, і ми завжди могли щось приготувати. Світла не було декілька тижнів точно, воно могло несподівано зникнути чи з’явитися. Я точно пам’ятаю, що одного дня, у березні, ми готували на вогнищах, бо тоді пропало все — газ, світло та вода. В той час люди почали будувати по дворах такі буржуйки. Але газ швидко з’явився знову. 

    Волонтерською діяльністю здебільшого займався один мій друг, також священник. У своєму монастирі він пек хліб та ховав у підвалі людей. Я приїжджав до нього, допомагав пекти проскури на літургію, а також розвозив звичайний хліб людям, які потребували цього.

    У такому стані ми прожили приблизно 40 днів.  

    Залишки будинку

    Все, що залишилося від будинку, на якій 5 березня впав ворожий російський літак

    Було декілька страшних моментів. Перший, це коли недалеко від нас впав збитий російський літак, а його пілотів потім виловлювали та вистрілювали рушницями. Потім в нашому мікрорайоні в ночі снаряд потрапив в багатоповерхівку, був сильний шум. І потім у квітні, коли місто вже було в оточенні, підірвали декілька мостів. 

    Одного разу я проходив повз укриття й люди мені покликали до підвалу багатоповерхівки, бо там померла старенька бабуся, я допомагав її витягувати. 

    Від людей відчувалася така безнадія, була паніка, бо у той час багато хто нарешті прийняв рішення виїхати з міста, але це вже було не можливо. Дякувати Богові, місто змогли звільнити. 

    Я відчуваю, що це місто стало мені ріднішим 

    Ще до війни я шукав приміщення для служби. Після звільнення Чернігова в цьому питанні стало трішки легше. Я, як і планував, відкрив капличку. Ще у підвалах люди питали, де я служу. Потім деякі люди навіть почали ходити до мене, до церкви, на спільну молитву. 

    Тепер ми вітаємося з людьми, з якими я познайомився ще у сховищах. Це приємно. Я відчуваю, що цей район, це місто стало мені ріднішим, бо тут стало набагато більше близьких людей. Я дуже радий, що я залишився тут. 

    Гніватись можна, це нормально

    Деколи люди питали, чому Бог дозволяє такому траплятися з нами, за що? Але я сам не маю відповіді на це. Є гріх у світі, є зло — це факт. Бог створив людей вільними, і є люди, які, маючи вільну волю, обирають зло. 

    Але я знаю одне: що якщо я з Богом, завжди є надія на порятунок. Навіть якщо тіло моє помре, дух мій буде безсмертний. І я хочу бути з Богом у вічності. Це найголовніше. Бог може спасти мене й кожного з нас, й він це зробить. 

    Гнів сам по собі не є поганим. Гнівався навіть Бог. Ми знаємо про це зі Святого писання. Але важливо не дати в чомусь поневолити себе, своє серце. Якщо щось вже починає володіти людиною — гнів чи лють — й вони проростають в якусь таку постійну ненависть, починають володіти думками та серцем, тут вже однозначно людина стає рабом своїх емоцій. 

    Але гніватись можна, це нормально, просто треба не дозволяти гніву запанувати над вами. Це нормальна реакція, коли я бачу зло, я не приймаю цього зла, воно огидно мені й я злюся від того, що я його бачу. 

    Капличка

    Отець Роман Гридковець у своїй капличці

    Тут запитання, як реагувати на це зло. Перше — треба говорити правду, висвітлювати злочини, бо зло насправді боїться бути викритим. Друге — треба самім не стати такими, бо кожна людина схильна до зла, тут немає винятків

    Особисто я також відчував гнів під час війни, але я намагаюся не зациклюватися на цих думках. Я більше думаю про те, щоб Бог допоміг зцілити рани нашої країни, допоміг нам звільнитися, перемогти. Це те, що в моїх молитвах зараз переважає. 

    Духовний фронт був і до війни, й залишиться після 

    Я не дуже люблю узагальнювати, тому не можу сказати, що всі російські священники погані. Я чув, що є й гарні приклади. Але звичайно, багато з них займаються не тим, чим мав би займатися священник. Священник має проповідувати Христа та нести його любов у цей світ. Тому тут є велике питання, чиї слуги ті священники, що хрестять ракети «Сатана»? Чи вони слуги Божі, чи ні? На жаль. 

    Але я переживаю, чи я десь не схибив, чи я не пішов не тією дорогою. А інші хай самі перед богом відповідають. 

    Я як священник, не можу фізично допомогти всім тім, хто страждає від воєнних злочинів росії, але я можу молитися за постраждалих, та також за тих, хто це вчинив, щоб вони покаялися й зрозуміли свої помилки. Я надіюся на Божу справедливість для цих людей, бо якась кара все одно мусить бути. Але я не дуже довіряю людській справедливості. Я вірю, що Бог рано чи пізно, розставить всі крапки на і, бо Бог є справедливим суддею. 

    Читайте також: «Маша, всі живі, але будинку немає». Історія жінки з Черкас, до рідних якої вцілила ворожа ракета

    Духовний фронт — він є однозначно, але він був і до війни, й залишиться після. Це фронт, який воює не проти росії, а проти зла, гріха й диявола. І цей фронт є не тільки у мене, як у священника, а й у кожної людини, бо зло атакує кожного. Гріх притаманний кожній людині, тому навіть після перемоги про духовний фронт не можна забувати. Треба боротися все своє життя.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!