• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Валентина Пащенко

    Десять медиків на 400-500 поранених. Історія медикині з «Азовсталі», яка повернулася з російського полону

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    27 Лютого 2023

    Валентина Пащенко — медична сестра 555-го військового шпиталю Маріуполя. З перших днів війни 25-річна дівчина несла службу в місті, яке зруйнували російські загарбники. Разом з іншими українськими захисниками, вона опинилась у кільці на «Азовсталі», де продовжувала рятувати життя нашим бійцям. З травня Валентина перебувала у полоні в Оленівці. Вона розповіла «Монологам війни» про перші дні війни в осадженому Маріуполі, про перебування у бункері заводу, про жахи полону. 

    24-го лютого нам зателефонували о п’ятій годині ранку і сказали «Тривога». Після цього я перестала бути звичайною медсестрею. Ми зібрали речі першої необхідності, я схопила донечку (їй три рочки), і ми відправили з нею все до батьків чоловіка в Запорізьку область. Ми ж з чоловіком пішли на роботу. З тої миті ми більше не поверталися додому.

    Нам давали вибір — ті, у кого були діти до трьох років, могли написати рапорт на звільнення від служби. На це рішення у нас була доба. Дитині моєї сестри ще навіть року не було, тому вона написала рапорт по догляду за дитиною. Я пішла за чоловіком. 

    Тоді ще не було жодної визначеності. Ми навіть подумати не могли, наскільки далеко це зайде. Думали, що все ж таки Маріуполь відстроїть своє місто.

    «Ми телефонували, прощалися, казали, що нас відправляють на завод»

    Чоловік був поруч зі мною до 26-го лютого, а потім він поїхав на евакуацію до Запоріжжя. Після його від’їзду, перекрили дорогу, і він не зміг повернутися до мене. Я залишилась «в котлі» сама.

    У місті почалося справжнє пекло. Люди спочатку самі грабували своє місто. Це нагадувало якийсь фільм жахів. Ніби зомбіапокаліпсис. Тоді ми ще були у шпиталі. А потім нас відправляли у різні медичні заклади. Це робилося для того, щоб військові медики були на всій території Маріуполя. 

    Я перебувала в онкодиспансері. Пізніше туди почало прилітати. Нам сказали вимкнути телефони, бо вони могли засікти нас за сигналом тих місць, де були великі накопичення людей. А люди стояли біля шпиталю, бо там можна було зловити зв’язок. І почалося — приліт за прильотом. 

    Сестри

    Зображення 1 з 2

    Сестра також медикиня військового шпиталю

    На завод ми потрапили за наказом командиру. У нас було два варіанти — або завод «Ілліча», або ж «Азовсталь». Колеги, які були зі мною на онкодиспансері, перевелися на «Азовсталь», тому і я обрала цей варіант. Спочатку дуже плакала. Телефонувала чоловіку, мамі, сестрі, ніби прощалася. Зв’язок деінде ще пробивався. 

    Ми телефонували, прощалися, казали, що нас відправляють на завод. «Чекайте не чекайте, ми й самі не знаємо — чи повернемось звідти». Зібрали валізи та поїхали.

    «Спочатку у нас була маленька операційна на один стіл»

    Там було багато бункерів. Наш називався «Залізяка», у нас були найважчі поранені. Ми стабілізували їх стан, і відправляли їх по іншим бункерам. Військові з ампутацією залишалися у нас. 

    Спочатку у нас була маленька операційна на один стіл. Там було всього пара хірургів і пара анестезіологів. Лікарі по кілька діб не спали, бо людей приводили і приводили, а медиків загалом було до десяти чоловік на 400-500 поранених. 

    Потім почалися сильні прильоти по нашому бункеру. Нам доводилось оперувати в залі, де були інші поранені. Все це відбувалося на їхніх очах. Але вибору не було, і всі це розуміли. Деякі з поранених навіть допомагали нашим лікарям, бо серед медсестр були, в основному, дівчата, і фізично було важко поратись. А хлопці були масивні та в броніках.

    Медикині

    У військовому шпиталі

    Кожен знаходив силу в рідних людях, які чекають на нас — батьки, діти, кохані люди. Але поки ми були в бункері, ми взагалі забували про все, що коїться на горі, що взагалі на поверхні війна. У нас унизу була своя атмосфера. Хлопці грали на гітарі, а ми співали пісні. Ми підтримували один одного. Хтось казав — та от, Маріуполь паде, ми всі загинемо. Але ми казали, що ні, ми впораємось, ми обов’язково переможемо.

    «Лежать живі, але поранені, а поряд з ними — мішки із загиблими»

    Потім закінчилася їжа. Коли завалило їдальню, у нас нічого не лишилось. Нам приносили їжу з інших бункерів — по пів стаканчика каші. Ми їли один раз на день, але це нас не бентежило. Зрозуміло, що лікарям теж потрібно їсти, щоб залишались сили на операцію. Але й пораненим потрібні продукти, аби відновлювати свої сили. 

    Хотілося солодкого, бо це надавало енергії. Ми їли мед і кавові зерна з цукром, і це нам додавало сил. А може, це було тільки в наших головах. І знову нескінчені перев’язки, знову операції. 

    Деякі хлопці залишалися під завалами, і ми навіть не могли їх дістати. Вийшло так, що лежать живі, але поранені, а поряд з ними — мішки із загиблими. І люди якось абстрагуються від цього. Навіть не помічають, що поряд з тобою лежить людина, якої вже немає в живих. 

    Ми чули якісь новини, що Україна просувається, що треба ще трошки потерпіти. Про те, що відбувається в самому місті — ми не знали, нам ніхто цього не казав. Про те, що ми опинилися в кільці на «Азовсталі», дізналися тільки під час переправи всіх військових частин на завод. 

    Я думала тільки про те, як допомогти нашим військовим. Бувало таке, що на добу надходило близько 60-70 чоловік. У тебе немає часу, аби думати про щось інше. 

    «Їм все одно — медики ми чи ні, вони всіх вважали азовцями»

    Командир, який був на «Азовсталі» сказав, що за наказом президента, ми маємо здатися у полон. Спочатку ми думали, що це жарт. А потім хлопцям роздали цигарки та їжу. 

    Коли ми проходили повз міст, де стояли росіяни, там вони перебирали наші речі, робили огляд. У росіян дуже прискіпливе ставлення до азовців. Їм все одно — медики ми чи ні, вони всіх вважали азовцями. Вони не вірять, що серед дівчат у нас тільки медики й кухари. Вони впевнені, що всі дівчата там снайпери. Тому вони могли звертатися до нас якось образливо, використовуючи мати, могли когось підштовхнути автоматом, знімали на відео, де ми мали представити свої посади. Знущались типу: «Що ви робите на заводі? Могли вдома сидіти з дітьми». 

    Посадили нас в автобуси, куди згодом зайшли представники Червоного хреста. Ми на папері написали контактні номери наших рідних та близьких. Як нам повідомили вже в Оленівці, десь через місяць-півтори вони вийшли на зв’язок з нашими родинами і повідомили, що ми знаходимось у полоні. 

    «В шестимісній камері, де я знаходилась, нас було 28»

    Дівчата сиділи окремо в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор — ред.), там зазвичай перебувають особливо небезпечні злочинці. Нас посадили до клітки. Наприклад, у двомісній камері могли разом сидіти по 14 осіб. В шестимісній камері, де я знаходилась, нас було 28. 

    Коли ми здавалися у полон, було ще прохолодно. Ми грілися одна біля одної, тому що нам не давали ніяких ковдр. Все, що ми взяли з собою — пледи, спальні мішки, тим ми і вкривалися. А от влітку було дуже складно — дівчата втрачали свідомість. Серед нас були жінки, яким було за 50, навіть за 60 років, і їм було важко перебувати в таких умовах тривалий час.

    Деякі з окупантів ставилися до нас по людські, дещо розуміли наше становище. А деякі, наприклад, з тієї самої Горлівки, наші ж «співвітчизники», поводили себе дуже грубо. Наприклад, якщо у дівчинки болів зуб, вони могли сказати — покажи який, я тобі його виб’ю.

    Ліків не було. Ті медикаменти, які ми з собою принесли — тим і лікувалися. Лікар з нашого шпиталю приходив до нас раз на пару днів, ми викликали. Ми робили вигляд, ніби нам погано, щоб дізнатися хоч якісь новини про те, що відбувається в Україні.

    «Ми чули, як наші хлопці лаялися, кликали медиків на допомогу»

    Ми з дівчатами вже лягали спати вночі, коли пролунав вибух. Здавалося, що це був приліт. Ми чули звук вибуху, бачили заграву, чули, як тріщить скло. Ми чули, як наші хлопці лаялися, кликали медиків на допомогу. В цьому бараці були, в основному, хлопці з батальйону «АЗОВ». Хтось каже, що це було підлаштовано, і вибух був зсередини. Росіяни це піднесли нам так, ніби це наші поцілили. 

    Читайте також: Рятують захисників і переселенців: як на Прикарпатті клініка естетичної хірургії перетворилася на перший добровольчий хірургічний шпиталь

    Ми з дівчатами тоді не спали цілу ніч. Зранку ми чули гомін, після чого до нас почали заводити хлопців, які вижили. В тому бараці було десь 200 людей, серед них багато загиблих. Коли ми відкрили очі, то побачили, що вони встигли вискочити, хто в чому був — хтось без штанів, у спідній білизні, хтось з опіками. Дівчат з «АЗОВА» викликали наступного дня на допит, де показували їм відео з місця подій.

    «Ми не бачили, як над ними знущалися, ми могли тільки чути»

    Нам казали, що Україна нас не хоче бачити, Україна така-сяка, а ми такі гарні, ми надамо вам роботу. І деяких дівчат з Донецької області вони намагалися переманити на свій бік. Могли підкупати солодощами, могли запропонувати зателефонувати рідним або своїй дитині. За це ти маєш надати їм якусь інформацію. 

    Вони плутали націоналізм з фашизмом. Будь-яке татуювання на тілі — для них свастика. Хлопцям було непереливки, бо у них багато татуювань. Ми не бачили, як над ними знущалися, ми могли тільки чути. Віконця в нашій камері постійно закривали, особливо, коли наші піддавалися тортурам. Ми тільки чули, як їх чимось б’ють. Чули звук скотчу — вони обмотували їм і руки, і ноги, і голови. І досі цей звук викликає у мене сильну головну біль, тому що ти одразу згадуєш, що було там.

    В перші дні ми чекали, що нас скоро випустять. Нам казали — ви медики, вас потримають пару днів усього. Але перебування там затягнулось. Вже здавалося, що ми нікуди не поїдемо, так і залишимось в днр.

    «Дорогою нам не дозволяли ні піднімати голову, ні ворушитися, ні розмовляти»

    Я була постійно в Оленівці. Деяких дівчат вивезли раніше. Я ж працювала на пекарні, і начальник нас залишив, щоб ми випікали хліб для наших хлопців. Буквально на дня 3-4 мене повезли до Таганрогу.

    14-го числа до нас привезли дівчат, і сказали — навчайте їх випікати хліб. Ми їх навчали, а через півгодини прийшов начальник, сказав: «У вас є 20 хвилин, збирайте речі, ви їдете». Спочатку росіяни жартома казали — та от, скоро ви будете вдома. Але вірити їм — себе не поважати. 

    Ми чекали, коли приготують документи, а потім пішли за напрямком до авто, куди нас посадили. Нам одягли шапки, зав’язали очі скотчем, затягнули руки. Нас завантажили чи то в «Урал», чи то у вантажну машину, і ми поїхали. Дорогою нам не дозволяли ні піднімати голову, ні ворушитися, ні розмовляти. Дівчата хотіли до туалету, і не рухатися було просто неможливо. Тоді вони починали кидати в нас мішками з піском. 

    Ми їхали 8 годин без зупинок до Таганрогу, і не могли більше терпіти. Нам все таки дозволили вийти. Вже, коли приїхали, нас змушували ходити напівзігнувшись. Ми не підіймали голови, увесь час із заплющеними очима робили все, що вони скажуть. Якщо в Оленівці ще можна було іноді пожартувати, і це нормально сприймалось, то тут за криве слово ти можеш отримати і по руках, і по голові, і шокером. 

    «Ми знали, що у Василівці буде відбуватися обмін»

    Коли в Оленівці в нашу камеру привезли дівчат з заводу «Ілліча», у нас з’явилась надія. Ще коли ми їхали до Таганрогу, росіянин спитав — ви ж знаєте, куди вас везуть. Вам що, слідчі не сказали? Ми сказали, що знаємо лише, що їдемо за етапом до іншої колонії. І була там жінка вертухай (тюремний наглядач — ред.), яка змушувала нас співати гімн росії. Якось вона прийшла і каже: «Вчіть гімн. Якщо завтра ви ще тут будете — заспіваєте». Тобто інформації, що нас мають звільнити не було, але було безліч натяків на це. 

    17-го жовтня нас підняли о п’ятій ранку. Спочатку одних дівчат забрали, а потім і нам сказали збирати речі. Коли ми сідали в машини, нам вже не закривали очі, і не зав’язували руки. Завдяки лікарю, який до нас приходив, ми знали, як відбувався перший обмін полоненими. 

    Ми приїхали спочатку в якесь місце, потім вони відвезли нас до Криму, а з півострова ми вже їхали у напрямку Запоріжжя. Ми знали, що у Василівці буде відбуватися обмін. Ми приїхали на кордон, побачили, як росіяни винесли білий прапор. Тільки чекали, коли приїдуть наші машини. Вони трохи затримались. Деякі дівчата почали плакати, засмутилися, бо вже думали, що обмін зірветься. А потім ми побачили автобуси. 

    «Дівчата, ви ж героїні!»

    Дуже раділи, коли нам відчинили машину, але залишалися стояти із руками за спиною. Український військовий підійшов до нас, каже: «Дівчата, ви ж героїні! Голови вище, вберіть руки з-за спини. Ми тепер вдома, в Україні». І ми відчули полегшення — хтось плакав, хтось цілував землю, ми вдома. 

    Нам не віддали з собою нічого, деяким навіть документи не повернули. А полонені з їхнього боку вийшли чистесенькі, побриті, підстрижені, з великими валізами. Ми були в шоці від побаченого, адже дівчата приїхали такі брудні. 

    Обмін полоненими

    17 жовтня відбувся обмін полоненими, 108 жінок повернулися додому Фото Андрія Єрмака

    Потім ми з дівчатами подивились, в яких умовах тримають українці полонених — там вони і в футбол грають, і музей відвідують. А ми могли тільки з клітки до клітки, чи ще на допит — це всі наші розваги. 

    «Знову до строю»

    З родиною я зустрілася тільки наступного дня. Я думала, що моя дитинка не впізнає мене, але ні — вона приїхала з плакатом, де ми з нею разом. І ще один плакат з фото, яке зробили росіяни на мосту. Вона щодня дивилася на це фото, і все повторювала моїй мамі: «Давай зателефонуємо мамі», але їй казали, що не можна, що мама на роботі. І коли вона мене побачила, то спитала: «Мама, ти більше нікуди не будеш їхати?». 

    Напередодні війни, мамі зробили операцію, замінили суглоб, і весь цей час я дуже хвилювалася за її стан. Якось нам дозволили зателефонувати рідним. Я подзвонила мамі, спитала, як вона. Вона сказала, що все добре, головне, щоб я трималась. І мене гріла надія, що коли я повернусь, я побачу своїх близьких цілими та неушкодженими.

    Зустріч з родиною

    Довгоочікувана зустріч з родиною після полону

    Зараз я проходжу реабілітацію, але одразу після неї — знову до строю. На передок ще зарано, але я буду продовжувати свою діяльність, тільки вже в іншому шпиталі.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!