• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Ольга Гвоздецька

    «Цей 8-річний хлопчик — насправді герой», — одеситка Ольга Гвоздецька про розлучення із сином під час війни

    Життя під обстрілами

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    15 Березня 2023

    Через війну одеська телеведуча Ольга Гвоздецька вимушена була розлучитися із сином й відправити його до Румунії. Але сама Ольга повернулася до Одеси, бо в неї тут залишилися літні родичі. Про складнощі евакуації з дитиною, мужнього сина та сімейні цінності Ольга розповіла проєкту «Монологи війни».

    Напередодні 24 лютого я з родиною насправді очікувала, що щось буде відбуватися. Тому ми домовилися заздалегідь, що разом із сином будемо переховуватися в будинку свекрові. Перші декілька днів ми перебували там. Вдома нас не було, тому що ми живемо на 12-му поверсі поряд із багатьма стратегічними об’єктами, які потім в решті решт і обстрілювали. 

    У той час мій телеканал надпотужно працював, і в мене, як у телеведучій, могло буди по три години ефіру без перерв. Я не могла навіть вийти попити води. Дуже було страшно, бо за ті три години, поки я на роботі, могло пролунати 3-4 повітряні тривоги. У мене навіть не було можливості зателефонувати й спитати, як мій син з бабусею зараз. Де вони? Чи в коридорі вони сидять?

    Так я витримала з 24 лютого по 1 березня. 1-го березня якось інтуїтивно, щось в голові різко перемкнуло. Це навіть не думка була. Це було якесь таке тваринне відчуття, що я маю його вивозити за кордон. Ми обговорили, що син буде певний час с родичами за кордоном, а я в Одесі, бо тут у нас залишаються бабуся, ще одна бабуся та дідусь, і їм потрібна допомога. Але ми не думали, що це затягнеться так надовго.

    «Мама, у мене ніжка болить»

    1-го березня ми спробували виїхати евакуаційним автобусом, але в той день волонтери попередили про загрозу ракетних атак в Одеській області, і я їхати побоялася.

    Наступного дня ми вирушили в зовсім інший спосіб. Знайомий підвіз нас до Маяк, а від Маяк до Паланки ми вже йшли пішки 12 км. 

    У моєї дитини є проблема: у нього під коліном знаходиться дуже велика ліпома, й періодично вона болить. І коли ми вийшли з машини й пройшли всього 2 км, син сказав: «Мама, у мене ніжка болить». А це 2-е березня: це сніг, це дощ. Така мряка. Я не вигадала нічого кращого в той момент, як дістати знеболювальне. Це спрацювало: син більше не жалівся на ногу, і ми пройшли 12 км.

    Весь цей час, всі 12 км, він підтримував мене. Він співав пісні, говорив із китайцями, які теж евакуювалися, хоча вони навіть не розуміли, що він каже. Він кричав: «Давайте! Ми зможемо! Ми пройдемо цей шлях!» 

    Черга на кордоні до Молдови

    Черга у наметі на кордоні України та Молдови

    Я потім це згадувала, і казала подругам, що у той момент я побачила, що цей 8-річний хлопчик — він насправді герой.

    Діти, дорослі, коти, собаки — всі, як кільки в банці 

    Потім ми дійшли до Паланки. Це було найскладніше випробування, бо там була неймовірна черга з людей. Діти, дорослі, коти, собаки — всі, як кільки в банці. Там був такий невеличкий коридор для людей, а машини їхали повз. Ми стояли у цьому коридору й не могли навіть розвести руки по боках. 

    Там були діти різного ступеня активності, а у мене малий дуже активний. Він стійко тримався, допоки ми не дійшли до намету. Це було вже о 8-й вечора, а виїхали ми о 6-й ранку. Я думала, що в цьому наметі нарешті будуть оформлювати документи, а виявилося, що це просто місце, де можна погрітися, бо було дуже холодно. 

    Читайте також: «Нам сказали — або рятуєте його зараз, або піде під знос» — дівчина з Ірпеня втратила рідний дім і просить про допомогу

    Коли ми зайшли в цей намет і син побачив, що черга й далі продовжується й у неї немає кінця, він розклеївся та почав так гірко плакати… Він казав: «Мамо, я так втомився, я вже не можу більше». Але мій хлопчик і це витримав. 

    Це найстрашніше, що могла зробити війна із дітьми 

    Ми перетнули кордон і наступного дня зробили у Кишиневі необхідні документи. Потім сина зустріли родичі й повезли до Румунії, а я поїхала назад. Дістатися Одеси мені допомогли кишинівські волонтери. 

    Це кліше, коли кажуть, що діти дуже різко подорослішали після початку війни. Але я точно знаю, що за цим кліше стоїть конкретно моя дитина з конкретно своєю долею. Він насправді дуже подорослішав, різко при чому. І це найстрашніше, що могла зробити війна з цими дітьми.

    Через те, що ми по 2-3 і більше разів на день спілкувалися й продовжуємо спілкуватися, у нас є коннект. Я пояснюю сину: «Ти повернешся тільки тоді, коли тут буде безпечно». 

    Пляж в Румунії

    Ольга Гвоздецька із сином у Румунії

    Найскладніше для нього — це проживати страх, що зі мною щось станеться. І з домом. Відчуття дому у нього там немає, хоча Румунія — найкрутіша країна, де можна перебувати як переселенець. Він каже: «Я так боюся, що розбомблятимуть наш дім», «А ті ховаєшся?», «Тихого неба вам!». Кожного вечора ми прощаємось, він каже: «Тихого вам неба».

    Я не мандрувала майже 15 років 

    За перші 7 місяців війни я встигла з’їздити до сина разів 5-ть, хоча до цього я не мандрувала майже 15 років і це для мене була певна проблема — поїхати за кордон. 

    Все, що я заробляла, я тратила на поїздки до сина: 6 000 грн тільки на дорогу, одна доба в готелі — 30-50 євро, плюс гроші на подарунки та розваги. Це насправді дуже дорого, але, дякуючи Богові, якось весь цей час у мене виходило заробляти, хоча постійної роботи у мене не було — я весь час волонтерила. Тем не менш, у мене були журналістські підробітки, а ще мене підтримували люди, навіть зовсім незнайомі.

    Почуття провини я точно буду лікувати 

    Ніхто не знає, крім двох найближчих подруг, що майже кожного вечора я собі влаштовую «сльозогінне», щоб встати зранку й не плакати серед дня.

    Найболісніше насправді, коли він каже: «А коли ти до мене приїдеш? Чому ти не приїжджаєш?». 

    Виходить, я його обманювала? Я говорила: «Пару тижнів», — бо тоді ніхто не очікував, що станеться те, що сталося.

    Почуття провини я точно буду лікувати. Але не під час війни. Тому що зараз насправді ніхто не може допомогти таким, як я: і дітям, і дорослим. Нам просто треба перетерпіти.

    Поруч з дитиною

    Ольга Гвоздецька разом із сином

    Я думаю, що все у нас потім прийде до ладу. І у матерів, і у тат, і у дітей. Все налагодиться, тому що сім’я — це організм, який, як і організм людини, прилаштовується до зовнішніх умов.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Життя під обстрілами

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!