• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    «Це велика, але вимушена подорож», — 73-річна харків’янка про західну Україну та евакуацію до Ірландії

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    21 Листопада 2022

    Пенсіонерка Надія Батик змушена була виїхати з Харкова у березні. Її район Північна Салтівка першим зазнав масштабних обстрілів. Разом зі своїм чоловіком Надія була у квартирі, коли до її будинку вперше потрапив ворожий снаряд. У свої 73 роки харків’янці довелося здійснити велику подорож: спочатку вона евакуювалася на захід України, а потім виїхала до Ірландії. Про те, як росіяни обстрілювали Північну Салтівку та як біженців приймають небайдужі люди, Надія розповіла проєкту «Монологи війни».

    Я до кінця не вірила, що щось почнеться, та постійно сварилася зі своїм чоловіком. Він казав, що буде вторгнення росії, а я говорила — не буде. Я не збирала ні документів, ні ліків, нічого.

    О 3:30 ранку 24-го лютого чоловік мене розбудив зі словами: «Почалася війна». У цей час із нашого вікна вже було видно, як на Харків летять снаряди.

    Біля автостоянки під нашим будинком утворилася черга — люди почали виїжджати із міста. А ми просто стояли та дивилися на них. Ми не розуміли, куди тікати та що робити. Це був не переляк, а якесь заціпеніння. Ми думали, що все це закінчиться хвилин за 10-15. Але все лише починалося. 

    «Ми сумно жартували, щоб хоч якось триматися»

    Наш район — Північна Салтівка, першим потрапив під обстріл. З вікна ми спостерігали, як горіли заправки, гаражі, будинки, як росіяни потрапили до газопроводу. То справді був нереальний жах. Один снаряд упав неподалік нашого будинку, і його порожня «гільза» просто стирчала із землі, а люди ходили та фотографували…

    Я швидко почала розрізняти, коли стріляють автомати, коли — гранатомети, коли йдуть танки, а коли — БТРи.

    Пожежа в приватному секторі

    Приватний сектор горить неподалік будинку Надії Батик

    Там, де в нас була дача, за 12 км від нашого будинку, вже стояли росіяни й обстрілювали Салтівку. Так мої онуки почали з мене жартувати: «Що, бабусю, немає в тебе закордонного паспорта? А як ти на дачу їздитимеш? Тепер лише за закордонним паспортом до росіян». Тож ми сумно жартували, щоб хоч якось триматися.

    Як і всі мешканці будинку, при повітряній тривозі ми почали спускатися до підвалу. Але там було холодно, а в мене ще й почалася алергія на пил. Тому, коли було тихо, ми підіймалися назад у квартиру — поїсти та полежати.

    Іноді у підвалі доводилося ночувати. Хтось спав на надувних матрацах, які принесли сусіди, а хтось спав навіть сидячи. Через обстріли ми не висипалися, були замучені та втомлені.

    Сховище в будинку

    Підвал будинку, де ховалась Надія Батик

    Одного дня до нас у сховище прибігли дівчата із сусідніх 12-поверхівок — їх звідти евакуювали, бо у будинках оборону зайняли наші снайпери. Ми дівчат не кинули: сусіди запросили їх помитися та поїсти їм приготували — все ж таки всі ми люди.

    «Я відчинила двері, а шибок нема, все вибито»

    Моя донька запропонувала підготувати ще одне сховище прямо вдома, у ванній, на випадок, якщо під час обстрілу ми не встигнемо спуститися вниз. Ми покидали у ванну подушки та ковдри, і дуже скоро вони нам знадобилися.

    Першого березня, в обід, розпочався обстріл. Донька закричала: «Мамо, швидко з татом у ванну!» Ми тільки встигли накритися подушками, як почули гуркіт: будинок хитнуло, і потім настала тиша. Я відчинила двері, а шибок нема, все вибито. Це був перший «приліт» до нашого будинку.

    Перелякані сусіди побігли до підвалу, а я чомусь вирішила прибирати уламки. Ось так незрозуміло я поводила себе. Стою підмітаю скло, а сусіди кричать: «Ідіть, наш будинок горить».

    Будинок після обстрілу

    Будинок Надії Батик після обстрілу

    Ми швидко зібрали речі та спустилися вниз. Наш автомобіль стояв біля будинку, але на щастя, цілий, хоча поряд машини спалахнули. Ми сіли в автівку й поїхали на іншу квартиру, але спокійніше не стало. Вже на новому місці ми почули, як над нами пролетіли два російські винищувачі. Вони летіли дуже низько, це було жахливо. Тоді наша донька вирішила, що ми їдемо з міста.

    «Залишилася просто купа попелу»

    З Харкова ми виїхали рано-вранці на початку березня. Нас у маленькій машині набилося шестеро: донька — за кермом, я поряд, а ззаду сиділи мій чоловік, онук та внучка із цивільним чоловіком. Внучка їхала у свого чоловіка навколішки.

    Ми проїжджали через місто і бачили багато руйнувань. В одного будинку був знесений цілий кут, а всередині утворилася чорна діра. На місці корпусу харківського танкового училища залишилася просто купа попелу. Мені досі дуже важко згадувати про це — хочеться плакати.

    «Ми з чоловіком лягли просто під столом»

    Ми попрямували до Дніпра, а звідти хотіли їхати до родичів у Запоріжжя. Але на той момент росіяни вже захопили Запорізьку АЕС. Тоді донька запропонувала їхати далі, а ми з чоловіком почали вмовляти, щоб вона залишила нас та їхала сама. Донька відповіла: «Це навіть не обговорюється». Так ми разом вирушили на захід України.

    Через кілометрові затори їхати було дуже важко. Коли ми зупинялися у черзі, молодь виходила з машини та йшла пішки, щоб хоч якось розім’яти ноги.

    Читайте також: Людмила Томко про життя в окупації: «Ми розуміли, що ця мить може бути останньою»

    На ночівлю ми зупинилися у Кропивницькому, у колишньому дитячому таборі. То був такий перевалковий пункт для переселенців, де можна було відпочити з дороги. Коли ми туди приїхали, нас нагодували гарячою вечерею.

    Переселенців із маленькими дітьми там селили у будиночки, але ми люди дорослі, для нас місць у будиночках не вистачило. Спати не було де, і лягти довелося просто в їдальні. Але навіть там майже всі лави були зайняті. На одну з них ми поклали дочку, щоб вона хоч якось відпочила, бо була за кермом. А ми з чоловіком лягли просто під столом на ковдри, а під голову засунули сумки з документами. Ми поспали всього чотири години й поїхали далі.

    «Це ніколи вже не забудеться»

    Ми дісталися Кам’янця-Подільського та зупинилися ще в одному перевалковому пункті. Там було тепло, гаряча вода та туалет – для нас тоді це було щастя. Ми прожили там днів п’ять, доки не знайшли постійне житло. У самому Кам’янці-Подільському знайти квартиру вже тоді було складно — все коштувало дуже дорого. Самі місцеві жителі щодо цього казали: «Кому війна, кому мати рідна».

    Але нам пощастило. Нас прихистили чудові люди в містечку Гуменці, неподалік від Кам’янця. 

    «За житло вони з нас жодної копійки не взяли, ми стали оплачувати лише комуналку — газ, воду та світло».

    Нас поселили в тихий сільський будинок, але нас не відпускав страх. У нашій хаті стояв газовий котел, і він вмикався з таким характерним звуком. Ми при цьому звуку постійно смикали, так і не змогли до нього звикнути. Та й потім, коли ми поїхали за кордон і над нами почали літати літаки, ми їх також боялися. Жахи бомбардувань залишились у пам’яті. Я думаю, що це ніколи вже не забудеться.

    «Ми були як одна родина»

    У Гуменцях ми прожили майже три місяці. Нас прихистили дуже добрі люди, молода сім’я. У цьому регіоні України взагалі люди дивовижні. Вони ставилися до нас і з любов’ю, і з повагою, і готові були допомогти чим завгодно. Ми були як одна родина. Вони до нас приходили у гості. Ми святкували мій день народження. Вони мене привітали, зробили подарунок.

    Господарським дітям — Варі та Тимофію, я була як бабуся. Я їм борщ варила та годувала їх, а моя донька купувала Варі зошити та ручки й сиділа з нею займалася. А ще ми разом малювали.

    Поки ми там жили, ми дружно разом доглядали полуницю, посадили картоплю та цибулю, зробили теплицю, виростили розсаду томатів. Ми жили як удома, годували господарських собак.

    «Вони нас досі чекають»

    У нас у Гуменцях було все, здавалося б, живи та радуйся, але одного не вистачало — грошей. Ми з чоловіком на пенсії, а донька та онуки залишилися без роботи. Гроші, які ми взяли із собою, закінчувалися дуже швидко, тому ми прийняли рішення рухатися за кордон. Ніхто про це не мріяв, все відбувалося швидко.

    Коли ми вирішили їхати, господарі будинку були так засмучені, що я вам і передати не можу. Наша господиня пропонувала навіть, щоб наші онуки та донька їхали, а ми з чоловіком залишалися в них і надалі жити. Вони на нас досі чекають. Ми спілкуємося: на 1 вересня вони нам фотографію Варі надіслали зі школи.

    «Ми вирішили їхати до Ірландії»

    Наші харківські сусіди вже деякий час жили в Ірландії, і від них ми знали, що українців там приймають добре. Тому ми також вирішили їхати до Ірландії. Коли ми прилетіли до Дубліна, в аеропорту нас зареєстрували й відвезли до розподільчого центру для біженців Сіті-Вест. Він був забитий напхом. Ми години три поспали на стільцях, а вранці вже отримали посвідки на проживання. Нам пощастило зробити це швидко, хоч, як казали, деяким українцям документи могли робити й тиждень.

    Після розподільчого центру нас відправили до міста Голуей та поселили у великий студентський гуртожиток. Українців там було дуже багато. Ми стали жити вчотирьох — ми з чоловіком, донька та онук. У нас була величезна кухня, з новим посудом, шкіряними кріслами, телевізором. Готували ми самі. Нам одразу ж роздали місцеві сім-картки вже із коштами на рахунку та банківські картки із грошима на харчування.

    Евакуація в Ірландію

    Надія Батик із чоловіком в Ірландії

    Перед новим навчальним роком нас почали розселяти з гуртожитку, бо туди мали приїхати місцеві студенти. Тоді наша харківська сусідка, яка оселилася в іншому місті в Ірландії, запропонувала забрати нас до себе — у них у центрі розселення біженців була вільна кімната. Так ми з чоловіком переїхали до міста Балінамор, а донька та онука залишилися у Голуеї. Ненадовго їх переселили у військові казарми з двоярусними ліжками та душовою на вулиці. Але за кілька днів їм знайшли нове гарне житло у готелі міста Еллон. Поки ми з ними не бачимося, вони живуть дуже далеко від нас, і до них потрібно їхати машиною понад три години.

    «Хочеться миру та додому»

    Ірландія — країна красива, зелена, спокійна. Люди тут дуже привітні, з усіма вітаються. Багато хто хоче з нами поговорити, але ми не розуміємо англійською.

    Мені 73 роки, чоловікові — 74, ми й за кордоном толком не були. Я у 29 років їздила до колишньої Югославії на Адріатичне море, а чоловік один раз був в Угорщині. От і все. Це наша друга, велика, але вимушена подорож.

    Поки ми переїжджали з місця на місце, у нас все було, як у тумані. Я виїжджала з Гуменців, то плакала, їхала з Голуея, теж плакала. Бо скрізь звикаєш. А донька мені каже: «Мамо, це ж наше тимчасове житло, ти маєш це розуміти».

    Ірландія

    Надія Батик із чоловіком в Ірландії

    Наша бідна Салтівка така зруйнована, а чоловік каже — відремонтуємо. Але ми вже немолоді. Скільки того життя? У нас часу залишилося замало, і все ж таки ми віримо, що все відбудується. Хочеться миру та додому — це найголовніше.

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Віра Корольченко | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!