• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Пожежа в будинку

    «Це було пекло — ми з дітьми ридали та тремтіли, не знали, куди дітися». Історія мешканки Нової Каховки, яка з маленькими дітьми втікала від окупації

    Життя під обстріламиОкупація

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    9 Березня 2023

    32-річна Ольга родом з Нової Каховки. Там вона народилася, вчилася і щасливо жила, допоки в місто не прийшов «русский мир». Родина Ольги опинилася в окупації, життя тепер супроводжувалося вибухами та залякуванням. Жінка розповіла «Монологам війни» про окупацію Нової Каховки, про постійні обстріли та складну евакуацію на підконтрольну Україні територію.

    24-го лютого о п’ятій ранку, як і більшість українців, я прокинулась від звуку вибухів. Все тіло охопила напруга, а руки тремтіли. Я розбудила чоловіка, і ми почали телефонувати рідним, які теж були у місті. 

    Вікна нашої квартири виходять на центральну вулицю, де місто видно як на долоні. Вибухи та детонація не припинялися. Небо було яскраво червоним. Ми ніяк не могли повірити і подумали, що це детонація у військовій частині, хоча розум підказував — це початок війни. 

    Дивилися у вікно і бачили, як повз проїхало кілька пожежних машин. Ми заспокоювали себе тим, що, якщо б то були вибухи у військовій частині, пожежники б не їхали тушити пожежу у саме пекло. Через три хвилини, коли пожежники повернулися, найстрашніші думки стали реальністю. Це все ж таки почалося…

    «Вони їхали на смерть»

    Свого авто у нас не було, тому ми зателефонували батькам, що живуть у селі за 70 км від міста. Попросили за нами приїхати. Вони, звісно ж, не повірили спочатку, сказали дочекатися офіційних новин, але я переконала їх, що треба скористатися часом, поки це можливо, і виїжджати з міста.

    Ми купили найнеобхідніше в аптеці, зібрали дітей, взяли найцінніші речі, документи і виїхали з міста близько одинадцятої години ранку. Десь в цей час над ГЕСом вже висів «триколор».

    Читайте також: «На той момент я вже наробив справ на кілька розстрілів», — історія журналіста Костянтина Риженка, який був партизаном в окупованому Херсоні

    Назустріч їхали наші хлопці, ми бачили дуже багато техніки. Як виявилося згодом, вони їхали на смерть.

    У ста метрах від нас пролітали військові вертольоти. Було дуже лячно, бо тоді ми ще не були «спецами» по техніці, та не могли відрізнити наші це, чи ні. 

    «Все чекали, що 2-3 тижні максимум, і це жахіття закінчиться»

    Увечері село, куди ми приїхали, обстріляли з «Градів». Це було пекло — ми з дітьми ридали та тремтіли, не знали, куди дітися. Загинув один чоловік — його розірвало навпіл у власному ліжку. Його жінка залишилася інвалідом. 

    Кілька снарядів прилетіло у город мого дядька, за 30 метрів від нього, у той час, як я з ним балакала по телефону. Велика лунка залишилася навпроти будинку брата чоловіка.

    Коли йшли важкі бої під Херсоном, то був жах. Вікна, двері тремтіли. До Олешек десь 30 км, а чутно, ніби вибухи десь поруч.

    Зв’язок то з’являвся, то зникав. Поки в нас залишалося українське ТБ, ми моніторили новини, дивилися телемарафон. Коли його вимкнули, дізнавалися новини з інтернету. Все чекали, що 2-3 тижні максимум, і це жахіття закінчиться. Але, на жаль, ні. 

    «Щоб вижити, доводилося наступати на своє его»

    Невдовзі почалися проблеми з продуктами харчування: хлібом, мукою, дріжджами. Сільський голова і мешканці села організували підвоз та розподіл харчів — по одній хлібині в день на родину, незважаючи одна там людина, чи п’ять.

    Потім вони налагодили ситуацію з продуктами, але все це було не наше, з Криму, поганої якості та за захмарними цінами. Але щоб вижити, доводилося наступати на своє его: купувати і годувати дітей.

    Гуманітарку принципово не брали. Працювати доводилося ходити до місцевих, найматися на збір полуниці, картоплі, щоб хоч якось прокормитися. І слава Богу, що була така можливість, бо більше ніякої роботи в місті не було. 

    Евакуація з Нової Каховки

    Евакуація

    Так ми жили п’ять місяців — допомагали батькам, саджали город, збирали врожай, заготовляли дрова на зиму.

    «Приниження на блокпостах, викрадення людей, черги — це все стало буденністю»

    Приниження на блокпостах, викрадення людей, черги, щоб зняти готівку, купити продукти — це все стало буденністю.

    Увесь час я дуже переживала за чоловіка, щоб його не забрали воювати на стороні ворога. Кожен день зі сльозами благала його виїхати. І ось ми трохи назбирали коштів, і вирішили, що виїжджаємо.

    Найважче було залишати батьків, але через хвору бабусю, яка могла не перенести довгу і тяжку дорогу, вони не могли виїхати.

    «Чоловіка з дітьми пропускали, а мене — ні»

    Спроби було дві. Перший раз — після офіційної заяви пані Верещук. Ми вирішили виїхати через окупований Крим. Але спроба була невдалою. Попри те, що перевізник запевняв, що до жінок сильно не прискіпуються, мій паспорт з відірваною сторінкою (спасибі, синочку) не дав нам виїхати всім разом. Чоловіка з дітьми пропускали, а мене — ні. 

    Після безрезультатної спроби виїхати всією сім’єю, вирішили розділитися, хоч це було і нелегко морально.

    Я з молодшим сином, якому тоді було ще 3 роки— через Василівку до друзів, сім’ї у Луцьку, робити документи. Чоловік з донькою, якій 13 років— через захоплений півострів до країн ЄС, де є змога в безпеці працювати та копійчиною допомагати батькам і ЗСУ.

    Евакуація дітей

    Діти спали прямо в автобусі

    Ще в липні я, про всяк випадок, записалася до черги на безкоштовну евакуацію, але минуло багато часу, і я вже розраховувала на власні сили, коли зателефонували та запропонували виїжджати за кілька днів. Довго не думала — погодилася. 

    «Щасливі очі дітей, наші військові, песик Фугас, вдих на вільній землі»

    Дуже багато блокпостів, перевірка документів, крик і плач дітей, сум в очах дорослих… Не пропустили. Та надія не згасала! Пошук затіненого куточка, ночівля, де прийдеться, вода, вода, дуже багато ВОДИ… Дякувати місцевим, що, попри небезпечний проїзд через орківські блокпости, щодня привозили холодну воду, гарячу їжу за помірними для воєнного часу цінами. 

    48 годин шаленої спеки, палкого сонця, цупких нервів, 20 кілометрів небезпечної сірої зони. Попри це все, ми вибралися!

    Щасливі очі дітей, наші військові, песик Фугас, вдих на вільній землі — це все того вартувало!

    Знаю одне, якби не евакуаційний автобус із 17-ма дітьми, серед яких була дівчинка, якій два тижні від народження, а також наш відчайдушний водій Вітя, то ми з Даніком, ще хтозна скільки днів мучилися у полі, бо машин було дуже багато. А пропускали загарбники тільки ввечері (сонечко їм, бачте, в день смолило) по декілька колон. 

    Волонтер

    Зображення 1 з 2

    Водій-волонтер, який вивіз з окупацію велику кількість людей

    Нас хотіли зламати, але ми вистояли і тепер на волі. І скоро наша Нова Каховка, слідом за Херсоном, теж буде вільна, незалежна, УКРАЇНСЬКА!

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Анастасія Міленко | Translation:

    Життя під обстріламиОкупація

    Інші історії

    Other Stories

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!