• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Олександр Москат

    «Боялися, але внутрішня лють була сильнішою за страх», — як мелітопольці виживали в окупованому місті

    Окупація

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    25 Листопада 2022

    Коли в Мелітополь увірвалися російські танки, Олександра Москат, успішна практикуюча адвокатка, була серед тих, хто ходив на мітинги проти агресорів. Попри страх бути вбитою чи опинитися у застінках. Просто на її очах місцевих жителів пограбованого і сплюндрованого міста витісняли військові рф та їх техніка. Як місто чинило спротив, на що воно перетворилося в окупації та як життя під дулом автоматів змінює людей, Олександра Москат розповіла проєкту «Монологи війни». 

    Я сама родом з Чернігівської області, а чоловік — з Мелітополя. У Мелітополі нас і застало 24-те лютого. Я тієї ночі не спала. Моя свекруха, якій 90 років, зламала шийку стегна і відтоді прикута до ліжка. Я її доглядала. Було, мабуть, години 3 чи 4 ночі, як у мене «пішли» вірші. Я їх присвятила мамі, життя якої згасає…

    Як читаюча людина, як практикуючий адвокат, розуміла, що війна має бути. Все до того йшло. Але коли все почалося, все одно це було неочікувано. Ми розуміли, що сталося, а прийняти розумом не могли.

    І коли почали обстрілювати наш аеродром, люди тікали у сховища, а ми сиділи вдома, на 5-ому поверсі, бо не могли залишити стару немічну жінку, яка вже нічого не розуміє. Померла вона 25-го березня. 

    Моя сестра рідна живе у Сєвероморську Мурманської області. Вона туди заїхала з чоловіком-військовим. Він помер уже, а вона лишилася там. Коли я їй подзвонила, вона прониклася цим жахіттям. Мені на той час уже двоюрідна сестра з Чернігова висилала фотографії руйнувань… Це було жахливо. 

    «Ми піднімали весь Мелітополь на спротив»

    Нас окупували вже 25-го лютого: 24-го обстрілювали, а наступного дня у місто зайшли танки. Наші діти і ще багато мелітопольської молоді почали ходити на мітинги і не пускати колони. Потім мітинги стали масовими. Ми піднімали весь Мелітополь на спротив. Поки мої діти і чоловік мітингували, я лишалася з мамою, а коли мене міняли, ми ходили разом. 

    Звісно, ми боялися, але внутрішня лють була сильнішою за страх. Коли викрали нашого мера Івана Федорова, тоді піднялося багато людей. Ми не знали, де його утримують і розділилися на 3 групи. Це була наша помилка. Я з чоловіком і свахою стояла біля райдержадміністрації, інші групи мітингували біля СБУ та біля відділу поліції. А ділитися не треба було…

    Родина Москат

    Олександра Москат з чоловіком Юрієм

    Ми постояли, ніхто до нас не вийшов, російські військові з автоматами на нас дивилися, може, й фотографували. Хтозна. І тоді ми вирішили об’єднатися. Вирушили колоною, йшли, скандували гасла, тримали українські прапори, як раптом під’їхала чорна машина. Росіяни використали димову гранату і схопили одну з наших активісток. Її кинувся визволяти мій колега Олег З. (допоки Мелітополь в окупації, з міркувань безпеки повне ім’я його жителів ми не називатимемо, — прим. ред.). Того разу його російські військові відштовхнули, але пізніше пов’язали. Я досі не знаю, що з ним і де він. На сьогодні, до речі, десь у застінках окупантів перебуває 800 мелітопольців.

    «У серпні її відпустили. Повернулася вона іншою людиною…»

    У нас є адвокатська спільнота, є наш чат, де ми листуємося. І серед нас була одна дуже активна людина. Вона усіх піднімала і гуртувала. Коли до нас евакуювалися жителі Маріуполя, вона нас організовувала і їм везли усе — їжу, одяг, дитяче. Люди поприїжджали хто у чому. А було ж холодно, ми кинули клич, то їм допомагали усі. Мій чоловік Юра вивіз три багажники гуманітарної допомоги!

    Коли у Мелітополі у перші дні разом із російськими згорів один наш танк, ця людина збирала гроші і ми самі хоронили загиблих хлопчиків. Бо, наприклад, батьки одного із них знаходилися у Запоріжжі. Приїхати на похорони вони тоді уже не могли. 

    Так от, цю людину з активною громадською позицією окупанти узяли 15-ого квітня і тільки у серпні відпустили. Повернулася вона зовсім іншою… З ворогом не співпрацювала, але її психічно зламали.

    У мене троє чи четверо колег досі у застінках. І таких наших мелітопольців багато. Один з них був в Оленівці (мається на увазі колонія в окупованій Оленівці Донецької області, по якій російські військові вдарили, щоб приховати катування та вбивства українських полонених — прим. ред.), про його долю нічого не знаємо. Батюшка у нас був, його теж забрали. Потім повернули.

    Мітинг в Мелітополі проти російської окупації

    Жителі Мелітополя на мирному мітингу проти російської окупації

    Це було дуже важко, коли почали хапати усіх підряд. У Мелітополі з’явилося багато російської техніки, зайшли і кадирівці, і башкіри, вся армія російська. Нас притискали. Стало страшно не стільки за себе, як за рідних і близьких. Діти виїхали 12-ого червня, ми ще лишалися у Мелітополі. 

    «Ми вже навіть дихати не могли»

    Раніше усе місто працювало, а зараз воно перетворилося на суцільний ринок — багато пивних кіосків повідкривалося, скрізь торгують цигарками. Ми якось з чоловіком пішли на барахолку і зустріли там дівчат, які раніше працювали секретарями у суді, а тепер торгують. А що робити? Ніхто такого не чекав. Виживають, хто як може, бо запасів грошей люди не робили.

    І ці морди скрізь… Запланували якісь там заходи святкові, позвозили на них людей із Донецької області і з Криму. Чужих одразу видно. Бо нормальні люди не поїдуть, а лише напівалкашня. І на це уже дивитися просто не було змоги. 

    Повивозили техніку, комбайни… Фермерів дуже притиснули, схиляли їх до співпраці. Багато хто спалив свій врожай, не хотів з окупантами співпрацювати…

    У наших друзів є будинок для відпочинку у Степанівці біля моря, вони дозволили нам туди поїхати. А це Сімферопольська траса у сторону Кирилівки. Скільки блокпостів наставили росіяни! Ми, коли маму ховали, проходили до кладовища через три блокпости. І більше 4-5 людей не пропускали. 

    Стільки всюди російської техніки, стільки цих морд… Нам здавалося, що ми вже навіть дихати не могли. Тому вирішили їхати. Лишили у Мелітополі три квартири, узяли найнеобхідніше і двох кішечок вивезли. 

    Чоловік Олександри Москат

    Чоловік Олександри Москат та їхня кішка, яка пережила окупацію

    Виїжджали ми 27-го серпня через Василівку на Запоріжжя. Там такі були черги — до п’яти тисяч людей! А це якраз спекотний період, температура до 40 градусів. І наскільки мені відомо, десять, а то й більше людей померли у черзі. Це були літні люди. Хтось хворий, у когось інфаркт, у когось інсульт…

    Ми були з тваринами, почали шукати можливість виїхати. Люди нам сказали: щоб проїхати, потрібно дати гроші. Ми заплатили.

    «Ми проїхали 27-го серпня, а 29-го росіяни там розстріляли колону біженців»

    Мені подарували медальйон у вигляді тризуба, при чому тризуб «Правого сектору» і я його носила навіть під час окупації. Навіть коли йшла легко одягнена на тренування, не знімала його, а лише ховала під одяг. Діти, які виїхали раніше з Мелітополя, проконсультували нас: що в жодному разі не можна з собою брати, від чого потрібно почистити телефон. Але, дякувати Богові, я провезла свій тризуб через блокпости у дуже секретному для жінки місці. І я пишаюся, що мені це вдалося! Правда, від дітей добряче отримала на горіхи — ризикувала дуже.

    А виїжджали ми… Це страшне. Коли ми пройшли перевірку на російських блокпостах, наш провожатий сказав нашій колоні: «Як виїдете за Василівку, топіть 130-140 км за годину! Проїжджайте «сіру зону» так швидко, як тільки можете, аж до «дороги життя» («дорогою життя» називають шлях завдовжки 56 км з окупованої Василівки Запорізької області на підконтрольну Україні територію — прим. ред.). 

    Нам пощастило, що тоді було дуже спекотно. Бо коли ллють дощі, там проїхати просто неможливо! Дорога ґрунтова, балка, водою заливає так, що шлях перетворюється на багно. Ми проїхали 27-го серпня, а 29-го росіяни там розстріляли колону біженців. На щастя, люди не загинули, але машини посікло. Це дуже страшно. 

    Черга до російського блокпоста

    Черга із кількасот цивільних авто до російського блокпосту у тимчасово окупованій Василівці

    Коли ми побачили наш блокпост, наш прапор, плакали усі. Навіть чоловік. І обіймали наших хлопчиків.

    Із Запоріжжя ми одразу рушили до Києва. Їхати було важко: протягом усієї дороги прибрано знаки, приховано назви населених пунктів, ніде немає освітлення, дуже багато бетонних блоків. Їхали обережно. Дякуючи Богові, чоловік двоюрідної сестри з Києва таксував. То він радив, куди з’їхати на заправку, таким чином, ми о пів на десяту вечора доїхали. 

    «Ми, коли виїжджали, не думали, у що вдягатися, що їсти»

    Ми ще місяць приходили до тями. Комусь розповідаємо свою історію — починаємо плакати. Заходимо у магазин — починаємо плакати…

    У Мелітополі усе пропало з полиць у перші ж дні. 26-го лютого мародери пограбували усі магазини, усі аптеки… І грабували не лише продуктові, а й ювелірні — розбивали скло, гребли у сумку. Не знаю, навіщо. Потім почали це продавати втричі дорожче.

    М’ясо було дешево, бо годувати скотину стало нічим, її почали забивати. Фрукти та овочі, на щастя, теж спочатку були дуже дешеві, бо вродили, а збувати нікуди, вивозу не було. Черешня — за копійки, бо все заблоковано, урожай ніхто не вивозить. Багато хто кинув свої сади напризволяще, а варити варення з черешні невигідно, цукор дорогий.

    Потім почали везти товар з Криму. Але то не товар. Купили засіб для миття посуду, а воно — таке щось. Не знаю, підробка якась, дуже неякісне. Добре, що у нас були трохи запаси і чоловік працював, то ми трималися.

    Гуманітарка для мелітопольців

    Жителям Мелітополя роздають гуманітарну допомогу, привезену з Криму. Її брали ті, кому не було за що жити. Фото видання «Фокус»

    У Києві ми не захотіли залишатися, дуже шумно, а у мене сестра у Ніжині, знайшла нам там квартиру. Ми зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи, нам допомогу виплачують, люди підтримали. Бо ми, коли виїжджали, не думали, у що вдягатися, що їсти… Хотіли якнайшвидше виїхати, аби не бачити їхні морди… 

    Дуже важко з роботою. Я — практикуючий адвокат, слава Богу, при розумі, займаюся спортом, хочу працювати, але я — переселенка. А людям, мабуть, потрібен юрист на постійній основі.

    Сьогодні через Ніжин пролітали російські дрони, сестра вигулювала песика, бачила…

    У мене мама живе 140 км звідси, у Чернігівській області. 85 років має, але жінка вона бойова. Каже: «Тільки прийдуть, я вила візьму!». Але на щастя, росіяни у її село не заходили, хоча воно всього 7 км від основної траси. Десна навесні розлилася, а місцевість болотиста. І вони туди просто не полізли. Там 5-7 таких сіл, куди окупанти не заходили взагалі.

    «Вразили мародерство і колаборація»

    Трішки прижилися на новому місці, але все одно морально важко. Щодня спілкуємося з мелітопольцями, підтримуємо їх. Але ти сидиш у відносній безпеці, а люди там щодня стикаються з тими мордами… З міста не виїхали тільки ті, хто з різних причин не може.

    Що мене найбільше вразило під час окупації? Коли все почалося, прийшло розуміння, що це надовго і треба триматися. І ми підтримували сусідів. У них дитинка захворіла, ми ліки віддали, бо їх уже на той час ніде було купити. У мене ніколи не було запасів борошна, цукру: купили, приготували, з’їли, купили ще. А так, щоб крупи закуповувати, то такого не було. Лишилися без хліба. Але ми об’єднувалися, гуртувалися, допомагали один одному. Це залишило позитивні враження.

    Щодо негативних… Вразили мародерство і колаборація. Багато тих, кого ми знали, поважали, з ким спілкувалися, проявили себе не з кращого боку.

    Усіх суддів та прокурорів високого рангу організовано вивезли разом із сім’ями. Зараз багато хто з них працює у Запорізькій області. А троє суддів ще перед війною пішло у відставку. Росіяни почали вербувати їх працювати, і лише одна їх послала. А от решта…

    Я дуже поважала суддю Купавську. Приємна жінка, ми з нею гарно спілкувалися по роботі. А потім я у Telegram-каналі вичитала, що вона пішла на співпрацю із окупантами. У Мелітополі створили «суд» Запорізької області і вона там завідувачка по цивільним справам. А її колега Міщенко — по кримінальним справам.

    Читайте також: «У людей в телефонах знаходили якусь патріотичну символіку, і після цього їх більше не бачили» – розповідь мешканця Ізюму про окупацію

    Для мене це було таким шоком! Я усім, хто виїхав, розіслала цю новину. Все не могла повірити, що це може бути правдою. Уявіть собі, людина яка тривалий час працювала у суді, отримувала вихідну допомогу і мала пенсію 120 тисяч гривень, пішла співпрацювати із цією мерзотою! Це не вкладається у моїй голові… 

    Єдиний, хто з нашого найближчого оточення узяв російський паспорт, – один наш родич. Він працював на підприємстві, їх попередили, або вони беруть російське громадянство, або їх звільнять. А у нього діти, жінка з інвалідністю, тобто лишитися без роботи – це бути голодними. 

    Щодо мобілізації. Наскільки мені відомо, з Мелітополя виїхало більше половини жителів — десь тисяч 70. Тому тих спеціалістів, що залишилися, не чіпають. Принаймні поки що. Бо нікому буде працювати. 

    У російські школи пішли не всі. У моєї знайомої дитина навчається онлайн за українською програмою. Дітей там збирають і пропонують виїжджати на оздоровлення. Наскільки мені відомо, з кінцями. Я всіх, кого знала, застерегла, щоб не пускали діток в ніякі табори!

    «Молюся щодня, щоб не було такого, як у Маріуполі»

    Коли звільнять Мелітополь, не знаю, як там пережити зиму… У нас немає газу, магістральний газогін розбили ще у липні. Там, де його перебито, «сіра зона». Ніхто його лагодити не буде: нашим не дозволяють, а рашистам воно і не треба. Тому опалювального сезону може не бути. Люди щось вигадують, але чи витримає електромережа навантаження… (інтерв’ю записано 17.10.2022, на початку листопада у мелітопольців з’явився газ і почали поступово підключати опалення — прим. ред.).

    А коли буде Перемога, молюся щодня, щоб не було такого, як у Маріуполі. Бо у місті дуже багато російської техніки і військових. Дай Бог, щоб нам було куди повертатися. 

    Я казала, що пишу вірші. Вивезти їх з собою я не могла. Це було дуже небезпечно, і я лишила записи своїй хорошій подрузі. Усе намагалася пригадати бодай один з віршів. Але все, що сплило у пам’яті, тільки ці два куплети. 

    На землю, що Господь поцілував, 

    напав рашист, щоб Волю сплюндрувати. 

    Не вийде! Не на тих напав. 

    За Волю ладні ми життя віддати. 

    Чому коса не чесана? Не вплетені стрі́чки? 

    Бо хатину розбомблено в лузі, біля рі́чки… 

    Заплітай-но русу косу, моя Україно! 

    Не час тепер сумувати, нехай ворог згине!

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Гилюк | Translation:

    Окупація

    Інші історії

    Other Stories

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!