• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Захисник України

    «Беріть наш паспорт, і вже завтра буде нормальне годування»: історія полоненого бійця з Маріуполя

    Воїни

    АвторAuthor: Катерина Банкова | Translation:

    22 Листопада 2022

    Світлана Мосинян — мама українського бійця, який боронив Маріуполь. Її син перебував на «Азовсталі», в середині травня потрапив у російський полон. Деякі односельці, з якими дружила жінка, стали сторонитись її через проукраїнську позицію, а родичі з росії сказали, що «у всьому винен Зеленський та нацики». Про боротьбу за повернення сина в Україну Світлана розказала «Монологам війни».   

    Паша переїхав у Маріуполь, там став до лав захисників, працював у відділі кадрів. Ми залишились жити в селі Малинівка, це в 20-ти кілометрах від міста. 23-го лютого він приїхав, залишив у нас собаку і сказав, що повернеться завтра. Я і подумати не могла, що це могла бути наша остання зустріч перед такою довгою розлукою. Я не чула його вже близько пів року — в середині травня він потрапив в російський полон. Наше село не бомбили, але були обстріли в сусідніх районах. Перші два тижні ми практично жили в підвалі. Виходили на вулицю тільки щоб приготувати їсти. Молодшому сину я пояснювала, що це війна, погані дядьки прийшли, кидають бомби. Коли ми вже виїхали, почалась гроза, він сказав: «Мам, війна? Йдемо в підвал». 

    З Павликом ми час від часу спілкувались смс-ками через його друга. Багато розповідати він не міг, говорив лише, що захищають місто. Як мама, я постійно питала в нього, чи є що їсти, але він відмахувався, казав: «Перестань мене про це питати, у нас все нормально, є що їсти, є що пити, є де спати». Правда, на початку травня вже говорив, що їли раз на день кашу, а чай не пили, бо економили воду. Надіслав фото, написав: «Ти ж пам’ятаєш, я мріяв схуднути». Він важив до війни 106 кг, а на тому фото він десь до 48 розміру дійшов. Ми бачили, як літаки літають над Маріуполем, було видно зарево над містом від бомбардувань. Мені дуже важко було морально. Мама постійно телефонувала і благала виїхати до неї, але я не могла. Мій син там, як я поїду? 

    Військовий на «Азовсталі» 

    Павло Мосинян на «Азовсталі»

    23-го березня Паша отримав поранення, але нам нічого про це не сказав. Ми дізнались від його колег-жінок, яким вдалось вийти. Вони сказали, що йому важко ходити та сидіти, але у них були ліки, уламок дістали, все обробили. Запитала про цей випадок Пашу, а він: «Та там подряпина, все нормально». Він ходити не міг, ну яка ж там подряпина! За місяць після поранення сказав, що вже все нормально. 

    Читайте також: «Ми врятували усіх поранених. Це те, чим я пишаюся», — парамедик про службу на передовій

    Коли відключили електрику, ми спілкувались через доньку, яка жила в Харкові. Ми їхали за два села, щоб зв’язатись з нею, а вона передавала нам новини від Паши. Донька говорила, що він дуже просить виїжджати. А в мене навіть думки такої не було. 3-го квітня ми поїхали знов поговорити з донькою, вона мені сказала: «Мама, він просить терміново виїжджати. Все кидати і їхати». Ми не хотіли, але вибору не було. Зібрались і поїхали 6-го квітня двома машинами — ми з чоловіком та сином, і Паши дівчина зі своєю мамою. Мій чоловік знав дорогу полями, ми так і поїхали. А о 6-й ранку наступного дня до нашого будинку прийшли ДНР-івці — у них були списки з адресами рідних військовослужбовців. 

    Пара

    Павло зі своєю дівчиною

    У нашій квартирі вони прожили 5 діб. Сусідка сказала, що вони дуже здивувались: «Як вони могли виїхати?!». Виявилось, що в той день з сусіднього Мангуша 3 автобуси не випустили. Нас, мабуть, Бог врятував. 

    17-го травня Паша написав своїй дівчині: «Сьогодні-завтра ми виходимо, на днях нас мають міняти. До скорої зустрічі». Їх тоді виводили з Азовсталі, і це було останнє повідомлення від нього. 

    «Беріть наш паспорт, і вже завтра буде нормальне годування» 

    Я постійно моніторю різні групи про полонених. Я передивилась всі відео звідти по сто разів. На одному з них, коли вони виходили, я впізнала його голос. Там його не було видно, він тільки назвав свою частину, але мені було достатньо, щоб зрозуміти, що це він. Якось в одній з груп я натрапила на чоловіка, який служив з Пашею та разом з ним був у полоні. Ми зв’язались, він мене хоч трохи заспокоїв. Тепер я хоча б знаю, що мій син живий-здоровий. Виявилось, що саме цей Андрій Пашу приніс на собі, коли той отримав поранення. Розказав, що вони давно знайомі, але після початку повномасштабної війни стали одне одному, як брати. Він багато деталей про його життя мені розказав, про які тільки я знала, просто щоб я зрозуміла, що він дійсно його добре знає. Перше, про що я спитала, чи їх не катували. Сказав, що не били. Пашу допитували двічі: один раз як всіх, другий вже по його роботі, питали, куди поділи документи. Годували вівсянкою та перловкою, а раз на тиждень давали макарони. Спали на піддонах, матрас був один на трьох. В бараках по 600 осіб. Кожен день їм розповідали, що вони не потрібні Україні, від них відмовились. Говорили, що України вже немає: одну частину забрала Росія, іншу — Польща. У них спочатку було невеличке радіо, вони іноді мали можливість слухати новини. Так і дізнавались про те, що насправді відбувалося в Україні. І про акції за звільнення полонених почули. Але потім радіо знайшли та забрали. 

    «Ви не уявляєте, який він у вас сильний», — сказав мені Андрій. Так, він трошки впертий, я дуже боялась, щоб він не доказував ніякої правоти, бо він завжди за справедливість був. Я переживала, щоб його за це не били. Але Андрій каже, що він — герой. Розповів мені, як мій син у шпиталі підтримував хлопців та дівчат, які падали духом, розповідав їм небилиці, щоб розвеселити. І він справді такий — балакучий, будь-де ставав душею компанії. Андрій сказав, що декілька разів їм пропонували здаватись. «Переходьте на наш бік, беріть наш паспорт, і вже завтра буде нормальне годування, почнете краще жити». З 600 осіб з їхнього бараку ніхто не погодився. Андрія обміняли, а мій Паша залишився в Оленівці. Потім по групах я читала, що їх перевезли. Хтось писав, що в Таганрог, але зв’язку немає, тому я не знаю напевно, де він саме. У нашого молодшого сина інвалідність, він у нас погано говорить. Але ми бачимо, як він сумує за братом. Взяв його фото, пішов з ним спати. Всім бажає гарного сну: «На добраніч, Павлик, на добраніч Даша». Не може заснути, поки всім не побажає гарних снів. Йому, мабуть, він наснився якось, бо прокинувся і сказав: «Тато, давай завеземо Павлику їсти». 

    Служба військового

    На службі 

    До кого я тільки не зверталась! Написала купу заяв, виходила на акції. В липні мені повідомили, що його підтвердила російська сторона, а це означає, що він буде в списках на обмін. Я цього довго добивалась! 

    «До нас в селі говорили бандери» 

     Ми самі з Центральної України. Я не переходила на російську, завжди говорила українською. До нас в селі говорили бандери. Раніше мене це не хвилювало. Але от один випадок збив з пантелику. Я прийшла до магазину, зав’язалась розмова. Я висказала свою думку щодо росії, і від мене відійшли люди. Люди, з якими я багато років дружила! Ті, хто за Україну або виїхав, або мовчить, бо боїться. Зараз я живу у батьків, до свого села вже не повернусь. Як мені бачити тих своїх колишніх друзів, які підтримували росію? Я не маю право когось судити, у кожного своя думка. Але я не зможу. Хоча в мене там квартири — наша та ще одна, яку ми перед війною купили дітям. 

    Сім’я братів

    Брати

    У нас в Підмосков’ї є родичі, у нас з ними близькі стосунки були раніше. Але коли почалась війна, все змінилось. Сестра, з якою ми як рідні були, перестала писати. А тітка нещодавно мамі сказала, що у всьому винен Зеленський, що це наші нацики стріляють. Мама їй каже: «То виходить, мій син та онук пішли воювати проти своєї родини?». Невістка мені написала: «Не переживай, россия вам поможет, отстроит». Тобто спочатку розбомбили, а тепер вони нам допоможуть відбудувати! Якщо чесно, не бачу сенсу з ними більше спілкуватись. Зараз для мене головне — дочекатись сина вдома і нашої Перемоги. 

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Катерина Банкова | Translation:

    Воїни

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!