Українська телеведуча Анна Панова разом з чоловіком і маленькою донечкою в перший день війни виїхала з Києва, аби перечекати це пекло у своєму будинку, в селі Копилів, що за 50 кілометрів від столиці. На жаль, «руський мир» дістався і туди. Небажані «гості» постукали у двері будинку, а згодом родина під обстрілами змушена була шукати інший прихисток. Понад місяць окупації перетворили село на згарище. Від будинку Анни лишилися самі руїни. Жінка розповіла, як вдалося вибратися та що пережити.

Війна застала нас у Києві. Пам’ятаю, о п’ятій ранку мене розбудив чоловік Сашко зі словами: «Вставай, почалося!». Тривожна валіза була заздалегідь зібрана його силами: до останнього мені не вірилося, що росія може напасти. Я розбудила доньку Мілку, абияк пірнули в машину й виїхали в село. Ми думали, що там будемо в безпеці: це за 50 кілометрів від Києва Житомирською трасою. Але ми помилилися.

Обстріли в селі було чутно з першого ж дня. Ми бачили заграву, коли у Василькові горіла нафтобаза, чули бої за Гостомельський аеропорт, а потім за Макаров. У небі кружляли літаки.

На третій день війни ми помітили, як по сільській дорозі на нашій дачі, за 50 км від Києва, їдуть танки. 

«Може, транзитом», – подумали ми. 

Помилилися. Танки та БТРи зупинилися. 

«Може, то наші?», – сподівалися ми. І знову помилилися. 

Постукали у нашу хвіртку

«Одягни Мілку!», – сказав мені чоловік.

Дочка дивилася мультик на планшеті. Я схопила її, абияк одягла кофту і перенесла у ванну. Сиділи та молилися. Молилися, як ніколи у житті.

З БТРів вийшли двоє військових і попрямували до людських хат, озираючись довколо. І зрештою, постукали в нашу хвіртку. 

За ці кілька хвилин, під шалений гуркіт серця, все життя пройшло в мене перед очима. Не відкривати – не можна. Ми відкрили.

«Добрый день, – мовили, усміхаючись, люди у формі з автоматами та георгіївськими стрічками. – Нам нужна ваша помощь. Можно мы у вас тут на участке две своих машины поставим?».

Ми не знайшли як відмовити. І одразу зрозуміли, що цивільних вони використовують як живий щит.

Ще кілька хвилин паніки та жаху. Думки лише про маленьку дитину, яку я встигла перенести з планшетом у ванну. Що з нами буде? Що буде з малою?!

Та все ж я наважилася спитати у «гостей», чи можна нам поїхати з хати. І, на мій подив, вони нас відпустили.

Ми швидко покидали в машину трохи речей і поїхали до знайомих у тому ж селі. Вони забрали нас до сусідів, в яких був погріб. І там – 20 людей на 20 квадратів ми провели ніч під обстрілами. 

Дітей укутали ковдрами. А дорослі на свій страх і ризик піднімалися нагору, бо вміститися у погребі всім було нереально. Ворожу ракету збили просто у нас над головою. А на звуки вибухів ми вже просто не реагували.

Наступного дня ми дізналися, що росіяни встановили на виїзді з села блокпост з «їжаками» і не випускають машини цивільних. Це було реально страшно. Я зрозуміла, що нам не вибратися.

Зробили штаб у будинку в центрі села

Магазини у селі не працювали, запас харчів та Мілкиних підгузків танув на очах. Допомоги чекати було нізвідки. Далі була ще одна ніч під обстрілами. 

Звуки від гармат зміщувалися з сусіднього села в бік Києва, але своєї «бази» на нашій дачі окупанти не полишали. А ще зробили собі штаб у будинку в центрі села, виселивши мешканців.

Зі ступору мене вивів Сашко. Наступного ранку, першого дня весни, він сказав: «Ми спробуємо виїхати прямо зараз». Сама я не наважилася б. Чоловік наполіг — і я довірилася його інтуїції. Дочекалися паузи у стрілянині, почепили на машину білий прапор, я посадила Мілку на коліна і ми поїхали до блокпосту на виїзді. 

Перші 20 кілометрів дороги були як в фільмі про апокаліпсис

У селі на вулицях – ні душі. Воно як вимерло. За кілька хвилин дороги я подумки попрощалася з життям. А раптом вони нас розстріляють? Та залишатися далі було нестерпно. Це неймовірно, але на виїзді ворожого блокпосту вже не було, і ми без перешкод виїхали у західному напрямку. 

Такою Житомирську трасу ми ніколи не бачили. Ані машини, ані автобуса, ані вітерця.

Перші 20 кілометрів дороги були як у фільмі про апокаліпсис. Покручені відбійники, вирви в асфальті. Два згорілих танки на правій смузі. Згоріла установка «град» на узбіччі. Кілька згорілих автівок цивільних. Розбиті приватні будинки у придорожніх селах.

Нарешті український блокпост

Пощастило, що Мілка відразу заснула у мене на руках і не бачила того жаху. Ми страшенно боялись раптової кулі окупантів із якоїсь засідки. Та діватися було нікуди. Їхали вперед. І ось нарешті український блокпост! А за ним і ще, і ще один. Під нашим прапором! Від щастя перехопило подих. Ми вільні, ми врятувалися, ми живі! 

На одному з блокпостів я запитала міцного хлопця з синьо-жовтою пов‘язкою на рукаві: «Ми ж переможемо?».

«Не думайте сумніватися. Точно переможемо!», – мовив він. 

Коли ми доїхали до львівської квартири, де нас гостинно прихистили друзі, Мілана розплакалася. Це знову був чужий будинок.

Окупанти втекли

І ось на початку квітня дізналася новину, на яку довго чекала. Наше село контролюють українські війська. Окупанти втекли. За кілька днів після нашого виселення орки розгорнули тут, на околиці села, свою медсанчастину і обладнали командний пункт. А потім орки геть заблокували виїзд. Розстрілювали людей, які пробували врятуватися. Інші – без надії лишалися під окупацією. Понад місяць жаху. Без підвозу харчів. Без світла і майже без зв’язку. І ось село нарешті контролюють наші.

Ми неодмінно все відбудуємо

Від нашого будинку лишились самі руїни, шматки дитячого візочка, залишки гойдалки. Дивлюся на ці світлини і не вірю, що тут влітку гралася у надувному басейні наша Мілка. Не вірю, що тут ми почувалися у безпеці перші три дні війни. Аж поки не прийшли російські танки. Більше немає родинних чорно-білих фото, на яких – ціле життя. Більше немає картин українських художників, які Саша збирав 25 років. Сліз теж немає. Головне, що ми живі. Я, певно, воліла б ніколи туди не повертатися і не бачити цього жаху на власні очі. Але Олександр Кам’янець сказав: «Я вже пустив тут коріння, як і сад, який я посадив. І він уцілів. Тож ми неодмінно все відбудуємо».