• en
  • Українці розповідають про пережите під час війни з росією

    Ukrainians talk about their experiences during the war with russia

    Ірина Шилова

    «А чого Україна не здається?» Досвід життя українки в Німеччині в оточенні росіян

    Українці за кордоном

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation:

    27 Березня 2023

    Черкащанка Ірина Шилова напередодні повномасштабного вторгнення мала грандіозні професійні плани. Жінка готувалась до запуску власної онлайн-школи з англійської мови та паралельно створювала навчальну програму для великого корпоративного клієнта. Гугл-календар Ірини був розписаний по годинах, але війна зруйнувала всі плани і жінка разом із молодшим сином опинилась у Берліні. Про свій довгий шлях евакуації до Німеччини через війну, а також досвід співіснування серед німців і росіян вона розповідає проєкту «Монологи війни».

    Я знаю, що деякі люди дослухалися до новин про вторгнення, до прогнозів експертів, але я жила наче в іншому світі. У мене в Берліні рідня — мама і сестра з сім’єю, тому ще до початку війни вони стурбовані телефонували. Запитували, що я планую робити, чи якось готуюсь. Але я це не сприймала серйозно. Бо кінець 2013-го чи 2014-го були для мене значно страшніші. Я думала, що це просто паніка, тому що для Німеччини, для Європи будь-які порушення порядку в принципі — катастрофічні. Я пообіцяла сестрі, що раптом щось станеться, то дітей я одразу вивезу в Західну Україну (старшому на той момент було 22, молодшому — 14) і що я приготую тривожні валізки. Але насправді я планувала, що нікуди не поїду і чоловік — теж.

    Потім ще 23-го лютого, напередодні, сестра дзвонила, запитувала, чи спакувала я речі. Але я тільки посміялась, бо у мене були серйозні плани: я вже два роки веду власну онлайн-школу з англійської мови ShakeUp English і саме готувалась до старту нових груп. Окрім того, на мене вийшла міжнародна корпорація «Маїс» і запропонувала вести для них також корпоративну англійську з фокусом на їхню специфіку роботи. Оскільки я давно хотіла створити напрям корпоративної англійської з елементами бізнес-тренінгів (корпоративна переписка, діловий етикет, small-talks і тому подібне), я готувалася: у мене вже була підготовлена програма бізнес-англійської. В понеділок у нас мало бути перше заняття, напередодні було кілька зустрічей із замовниками, мене тестували англійською і я вся жила в цій темі. Я ще й не дуже уявляла, як можна кудись далеко їхати, тому що молодший син у грудні мав дуже серйозну травму коліна і складну операцію. І йому сказали, що раніше літа він не відновиться, а раніше, ніж через три місяці навіть не зможе ходити без милиць. 

    І наче хтось моїм голосом говорить: «Вставай, в Україні війна»

    У день вторгнення на 8-му годину у мене мав бути офлайн-урок. Зазвичай перед уроками я встаю о 6-тій ранку. І я пам’ятаю, що близько 5-ї ранку я відчула, як здригнулась земля. Але оскільки ми живемо над вулицею, де увесь час проїжджають фури, то те, що нас трохи трусить, вже майже норма. І я знов заснула, і коли прокинулась, то мені мої учениці одна за одною почали писати в нашу групу «я сьогодні не прийду». Я здивувалась, полізла в новини, і одразу ж полетіла до чоловіка. І далі, наче хтось моїм голосом йому говорить: «Вставай, в Україні війна». Здавалося, що я чула себе збоку. 

    Я проговорила ці слова, але не вірила, що це війна. І тоді цілий день, був такий стан, що «мабуть, даремно панікую», що от-от все закінчиться, розберуться з цим. На початку Майдану у мене був такий же стан. Я думала, що втрутяться країни, які обіцяли нам захист цілісності в обмін на відмову від ядерної зброї і все розрулиться, затихне і ми про це швидко забудемо.

    Сестра подзвонила і запитала, чи ми їдемо, а я відповіла, що нам треба оформити документи на вивіз дитини за кордон. У п’ятницю ми почали серйозно шукати можливості на оформлення цього дозволу. Уже був наказ про мобілізацію і я зрозуміла, що старший син точно не виїде. 

    У цей момент я ухвалила рішення — ми лишаємось тут, будемо усією сім’єю, разом. Я пішла підрізала малину — жовту, червону і чорну, а також підрізала троянди. І вирішила, що на літо не буду саджати ні огірки, ні помідори — все засаджу малиною. А ввечері мені треба було за ліками, без яких я не могла тоді існувати. Аптеки на Казбеті були закриті. Але я все одно вирішила пройтися аж до центру. Пам’ятаю, що було незвично тепло. А далі — як в кіно: зробила крок і чую її, повітряну тривогу. І я пам’ятаю, як я бігла додому. До того я не могла бігати через проблему зі спиною, але тут бігла просто в зимовому одязі. Боковим зором спостерігала, як розбігалися люди від магазину «Делікат», як люди сідали в машини і тікали. Це була перша паніка. 

    Ірина Шилова з Черкас

    Ірина Шилова в Черкасах

    Мої чоловіки перебували вдома, нічого не чули, а я поки бігла, то продумувала, де у нас найбезпечніше місце, і згадала про правило двох стін, про яке я читала ще за боснійського конфлікту. Ми прибрали ножі і все, що може розбитися, почали стелити ковдри. І тут я бачу боковим зором молодшого сина, який сам навіть сісти не може. І я зрозуміла, що нам треба його вивозити, бо він з переломаним коліном і зовсім безпорадний.

    Чоловік сів за кермо до кордону, хоча отримав водійське посвідчення 10 днів тому

    Ми сіли і за дві години обдзвонили усіх родичів, знайомих, хто може їхати і міг би взяти молодшого сина з собою. Але потрібна була така машина, в якій би він міг вирівняти ногу, він не міг сісти в звичайний автобус. І ось, уже 9-та вечора, ми дзвонимо усім знайомим, а я по ходу переписуюсь ще зі своєю подругою і запитую її «а ти не збираєшся виїжджати?» А вона відповідає — «я б виїхала, але немає водія». А у нас машини не було, але був «новоспечений» водій. Мій чоловік за 10 днів до війни тільки отримав посвідчення. 

    І я наче розділилась на дві частини, бо з одного боку я розумію, що у мого чоловіка посвідчення водія лише тиждень, у нього зовсім немає досвіду, а мої ноги уже самі виходять на балкон. Я запитала чоловіка , чи сяде він за кермо, а він сказав «а що, у мене є вибір?»

    Ми їхали до кордону дві доби. Навігатор нас повів не так, як ми планували, бо хотіли їхати через Київ, але програма нас звідти відвела, а в той час там якраз ішли бої. Через те, що ми так об’їжджали, мали бути у Житомирі о третій годині дня, нас там чекали друзі, а приїхали аж о шостій. Перед Житомиром є міст. За дві години до нашого приїзду його розбомбили рашисти. На під’їзді до мосту на блокпості боєць ВСУ після перевірки документів сказав, як об’їхати розбомблений попереду міст, усміхнувся і побажав всього найкращого зі словами: «Не хвилюйтесь, ми їх звідси виженемо». Це було чи ненайперше щось обнадійливе у цій ситуації. 

    На кордоні стояли 5 годин, син уже втрачав свідомість

    Коли ми думали, що все уже минуло і під’їхали до польського прикордонного пункту, прийшла інформація, що там люди чекають уже дві доби. Тож ми поїхали до другого прикордонного пункту, але нам сказали, що там пішоходів не пропускають. Коли приїхали до пішохідного кордону, то була довжелезна черга з машин, і буквально за кілька годин його закрили для авто і відкрили для пішоходів. Мій чоловік підійшов до тероборони, показав довідку, що у нас син після операції, чоловіку дозволили довезти нас аж під КПП, залишивши посвідчення і паспорт, які він забрав на зворотньому шляху. 

    На кордоні мені і синові довелось стояти ще 5 годин. Син уже втрачав свідомість, я тримала його, як могла. А перед нами кілька разів проходили люди з немовлятами, а за ними — бабусі, маленькі діти, ще якісь люди, і так — щоразу: 20 людей пройшло, а черга — стоїть. Тоді я вже відкрила рота, і коли якийсь «чоловік неслов’янської зовнішності», що теж перетинав кордон, вирішив втрутитися, то він просто наштовхнувся на мій погляд і завмер. 

    На кордоні нас забрав син моєї подруги, він відвіз нас у Вроцлав, там зустріла подруга, а далі — мої родичі. Загалом до Берліна ми добиралися три доби. 

    Була впевнена, що через 2-3 тижні повернусь додому

    Я планувала так, що приїду, оформлю всі документи, щоб син отримував лікування і пішов до школи. Я була впевнена, що поїду додому через 2-3 тижні максимум, а в кінці весни уже заберу сина додому.

    Але німецька бюрократія така, що у нас і досі не всі документи оформлені. Я вже кілька разів збиралась додому, але чоловік щоразу просив залишатись у безпеці. 

    Я їхала саме до Берліна, бо знала, що нам тут одразу нададуть медичну допомогу. В той же день або хоча б через день. Якби тут не було родичів, то поїхала б у Польщу. Я трохи знаю польську мову, та й син планував потім вчитися в Польщі. Але стан його здоров’я був важливішим, тож поки ми їхали, сестра уже домовилась з лікарем, бо і в Польщі, і в Німеччині є проблема з тим, щоб потрапити до лікаря. 

    Син Ірини Шилової

    Син Ірини Шилової в Німеччині

    Зараз ми живемо у родичів. На окреме житло ми не подавалися, бо Берлін вже і так дуже переповнений. Він перестав приймати людей всередині березня. Всіх, хто приїжджав після нас, якщо не було де зупинитись, переправляли за межі Берліна в так звані «хайми». 

    У ці хайми, як тимчасове проживання, поселяють біженців, але й вони давно вже переповнені. Я знаю, що люди по кілька днів ночували і в церквах, і в спортзалах, і в якихось благодійних організаціях. Тому я не думала навіть подаватися на соціальне житло — однозначно є люди, яким це потрібніше. 

    Соціальна служба — це наш роботодавець 

    Ніяких планів я зараз не будую, живу так, як того вимагає німецьке законодавство. У нас зараз діє 24-й параграф для українців, статус втікачів від війни, це не класичні біженці, як із Сирії чи Афганістану. Ми маємо право працювати, скоріше, це навіть наш обов’язок.

    І соціальна служба, до якої ми прив’язані, — це наш роботодавець, вона нам виплачує гроші допоміжні, але за це є правила, яких ми маємо дотримуватись, — вчити мову і скласти мовний мінімум. Для різних спеціальностей він різний. Якщо я планую виїхати в Україну у своїх справах, то маю попередити job-центр про це за 10 днів, отримати письмовий дозвіл, і виїжджати не більше ніж на 21 день в рік. 

    Були люди, які не розібралися з цими обмеженнями, і тоді в них були дуже серйозні проблеми, аж до зняття соціальних виплат.

    На мовні курси теж ти не можеш не ходити. Якщо ти не прийшов на заняття і не попередив, то тебе вже наступного дня будуть шукати. У разі, якщо секретаріат тебе не знаходить, то далі піднімають соціальні служби або поліцію навіть. Якщо мені треба в соціальну службу чи до лікаря, то я маю надати документ про це. Якщо я спізнююсь на 10 хвилин через незручний розклад автобусів (бо мені їхати годину), і не повідомляю вчительку — починається паніка. Якщо мені треба було піти з курсів раніше, бо у мене були батьківські збори, то я мала принести підтвердження про це теж.

    Мовні курси і бюрократія забирають весь час 

    У мене рівень мови В2 має бути, як для вчителя. До рівня В1 треба вчитися 7 місяців, а до рівня В2 — ще 4-5 місяців. Оскільки я вчила німецьку в школі і університеті, то зекономила собі пару місяців, але все одно навчання ще триває. 

    Тому день у мене складається так: зранку я збираюсь на курси, годину їду туди, 4 години там, і годину назад. Оскільки документи ще не всі зібрані, то я після школи ще часто їжджу в пенсійний, job-центр, ще кудись. Це дуже багато переписки, поїздок і це все розтягнуте в часі. 

    Читайте також: «Пройшла сім кіл пекла, поки змогла отримати житло у Франції», — історія жінки, яка виїхала з Одеси

    Шкода, що зараз я фізично не можу брати великої кількості учнів. Зараз я веду лише трьох учнів онлайн. Бо відстані дуже великі, плюс — бюрократія: ти приходиш, сидиш і чекаєш.

    Але всі бюрократи дуже ввічливі. Вислухають тебе, дадуть відповіді на всі твої питання, скажуть, ми прийняли документи, чекайте, а потім, швидше за все, прийде лист, що чогось не вистачає. 

    Забагато толерантності до порушення закону. І це лякає 

    Я разів шість приїжджала до своїх рідних — і з сім’єю, і сама — і навіть намагалася дивитися на Німеччину очима людини, яка планує переїхати. Але навіть тоді я так і не змогла зрозуміти, як це — жити тут. І тільки зараз я потроху починаю в цю систему вливатися. 

    Теорія розбитих вікон — це те, що я спостерігаю в Німеччині. Якщо знайти недопалок ще 6 років тому тут було дуже складно, то зараз на зупинках, навколо плитки, якою викладений тротуар, все засипано білим, як снігом, цими недопалками. І поліція не реагує взагалі. Це вже норма. Забагато толерантності до порушення закону. І особисто мене це лякає. 

    Від росіян поліція просто відвернулась, а українку, яка їхала, накрита прапором, оштрафували на 60 євро

    Я не зможу тут жити, бо тут багато росіян та проросійськи налаштованих берлінців, і це входить в пункт, який я називаю «толерантність до всього». Виходить, що росіяни тут влаштовують автопробіги. На 9 травня була ситуація, що мітинги дозволили, але без символіки і без політичних гасел. Наші поїхали до пам’ятника російському солдату, щоб побачити, що там буде відбуватися. Рашисти розгорнули свою ганчірку, а потім розгорнули червону ганчірку. Оскільки це був офіційний мітинг, то була поліція, і присяжний перекладач. Українські дівчата попросили, щоб поліція заборонила розгортання російських і радянських прапорів, але поліцейські просто відвернулися. Потім підійшов присяжний перекладач, росіянин, який почав ніби-то перекладати, але насправді говорив поліцейським — не звертайте на них уваги. Але в той же день їхала наша українка, накрита українським прапором, її зупинили і оштрафували на 60 євро.

    І вже були розібрки в школі, коли двоє «рускіх» пап прийшли до мами хлопчика-українця, бо він у школі викрикнув «Слава Україні». 

    Був інцидент коли у школі вчителька-азербайджанка побила двох українських дівчат. Був булінг наших дітей від етнічних груп. Батьки, звісно, ходили до директора, але школа це все спускає на гальма, бо вчителів тут дуже не вистачає, тож конфлікти не приборкують, а просто намагаються не звертати на них увагу. 

    З подругами

    Ірина Шилова з подругами

    Мені дуже важко від того, що сім’я навпіл. Чоловіка і старшого сина не взяли ні в тероборону, ні в армію через стан здоров’я. І виїхати вони не можуть, це дуже засмучує. Якщо закінчиться війна і молодший син вступить в польський технікум, як планував, то я поїду додому, мене тут нічого не триматиме. 

    У мене до війни був дуже чіткий план на найближчі півроку, але, хоч уже й минуло стільки часу, рука не підіймається прибрати свої плани з гугл- календаря. Мені здається, що тут у мене все тимчасово, а там — все по-справжньому. 

    Хоча тут я почала відразу брати участь у всіх «двіжухах», з’явились подруги по хендмейду, і вони дуже підтримують Україну, організували хендмейд-зустрічі для українців. І я намагаюсь з людьми спілкуватись, мені вже навіть пропонували кілька разів роботу у цій сфері. Люди намагаються якось підтримувати, і це дуже приємно. Сусіди теж приносили речі, подарували велосипед і дуже з душею ставляться до нас, але рашисти яскраво дуже тут себе показують, що вони мають тут на все право. І це не дає мені можливості думати про те, що я можу тут залишитись. Це одна з причин, чому більша частина українців уже повернулась додому. Майже всі, з ким я тут познайомилась, вже вдома.

    Люди з мовних курсів увесь час запитували: «А чого Україна не здається?»

    Коли я тільки приїхала, то познайомилась з редакторкою місцевого журналу Exberliner (вона, до речі внесена в чорний список рашистів за активне висвітлення правди в обох чеченських війнах), і я 3 години давала інтерв’ю англійською. Весь журнал був присвячений Україні: волонтерам, біженцям, місцям, які пов’язані з Україною, — цих місць в Берліні, до речі, близько 20. Але біля Бранденбурзьких воріт часто збираються росіяни, розмахують своїм прапором, включають гімн, «катюшу», «вставай страна агромная». І нічого з цим зробити тут, на жаль, не можна.

    Після війни я бачу Україну сильною. У мене не було з першого дня сумнівів, що Україна вистоїть. І мене тут люди постійно з курсів запитували: а чого Україна не здасться? Ви ж не зможете протистояти. Тоді мене це дуже дивувало і обурювало.

    Зараз я впевнена, що німці, та й інші народи теж, зрозуміли, яка ми сильна нація. І що ми чинитимемо опір — аж поки не переможемо. 

    Від редактора

    Поки матеріал готувався до публікування, Ірина успішно склала державний іспит з німецької мови на рівень В1. І уже б пішла вчитись на наступний рівень, але знов німецька бюрократія: спочатку треба дочекатись на отримання офіційного паперового сертифіката, аж потім подавати заяву на навчання на рівень В2. А чекати на сертифікат — 4-6 тижнів. «Нарешті у мене є час відновити діяльність он-лайн школи. Я дуже добре розумію, як це — бути в чужій країні і не мати можливості спілкуватись через брак мови».

    Чому важливо поширити цю історію?
    Якщо українці не розповідатимуть свій погляд на війну в Україні, світ поступово забуватиме про нас. Натомість цим обов’язково скористаються росіяни. Тому не даймо їм жодного шансу.

    Why is it important to share this story?
    If Ukrainians do not share their views on the war in Ukraine, the world will gradually forget about us. Instead, the Russians will definitely take advantage of this. So let's not give them a chance.

    АвторAuthor: Ірина Семенова | Translation:

    Українці за кордоном

      Розкажи свою історію

      Ваша історія — особлива. Нехай світ її почує!

        Tell your story

        Your story is special. Let the world hear her!